- Image
-
- Content
-
Одного жовтневого вечора, коли вже запала темрява, семирічний лев пісочного забарвлення на ім’я Замана безшумно зісковзує в порослу папірусом протоку дельти Окаванго в Ботсвані й прямує на північ. Денна спека вже спадає, коли він вибирається на великий острів; з-під гриви, з якої стікає вода, видніється GPS-нашийник. Удалині капська горлиця повторює свою розмірену, мов метроном, мантру — це характерне туркотіння звучить незмінним супроводом щоденного життя в цьому краї, одному з найбільших уцілілих оплотів великих котів.
Тихо ступаючи між поодинокими кущами комбретуму й колючими акаціями, Замана невдовзі виходить на луг, де тисячі голів худоби пасуться на рідкій висохлій траві неподалік від стад слонів, імпал і зебр. Схиливши голови до піщаного вельду, тварини, здається, зовсім не помічають небезпеки. Для голодного лева таке скупчення здобичі — неабияка спокуса.
Замана — один із приблизно 900 левів, які блукають дельтою Окаванго, розлогими прісноводними водно-болотними угіддями, що віялом розкинулися посеред розпеченої Калахарі. Цей дивовижний оазис завбільшки приблизно з американський штат Массачусетс лежить у самому серці Транскордонної природоохоронної території Каванго-Замбезі (KAZA), де п’ять країн спільно захищають дику природу й водночас розвивають економіку, засновану на її збереженні.
У липні–серпні, у розпал сухого сезону в Ботсвані, дощова вода з високогір’їв Анголи рине в дельту й перетворює її на мозаїку звивистих проток, зелених боліт, лагун і блискучих на сонці заплав. Напоєна водою екосистема буйно оживає. Сюди сходяться слони, яких приваблюють свіжий корм і глибокі водопої, де ніжаться бегемоти, а на берегах вигріваються крокодили.
Таке надзвичайне скупчення диких тварин зробило дельту Окаванго одним із найпопулярніших у світі напрямків сафарі-туризму, на якому тримається галузь вартістю 2,5 мільярда доларів. Проте для понад 10 тисяч людей, які живуть у дельті та довкола неї (серед них чимало фермерів, для яких худоба має велику культурну й економічну цінність), за цим достатком криється непроста реальність.
Людська діяльність дедалі розширюється, через що середовища існування дробляться, а популяції диких тварин, на яких полюють хижаки, рідшають. Тож домашня худоба стала для хижаків легкою мішенню, а обурені фермери у відповідь відстрілюють їх або отруюють. Браконьєрство ще більше виснажило популяції потенційної здобичі, а зміна клімату на всьому півдні Африки спричиняє дедалі довші посухи та непередбачувані опади, загострюючи конкуренцію за ресурси. У результаті дельта Окаванго стала не лише притулком біорізноманіття, а й гарячою точкою конфліктів, що серйозно ускладнює охорону природи.
Для левів ставки особливо високі. За оцінками, у всій Африці їх залишилося лише близько 25 тисяч, а з майже 95 % історичного ареалу ці коти вже зникли.
«Щоб охорона левів була успішною, ми маємо знайти способи, які дадуть змогу людям, диким тваринам і худобі співіснувати, — каже Вірджинія Фредіані, експертка з хижих ссавців американського відділення Всесвітнього фонду природи (WWF). — Природоохоронні території важливі, але їх недостатньо. Ми також маємо налагоджувати співіснування на землях між ними, де людям і левам доводиться ділити простір».
Це означає, що треба забезпечити зв’язність середовищ існування, аби великі коти, чиї території можуть сягати 260 квадратних кілометрів, могли безпечно переміщатися в пошуках їжі, води та партнерів для парування. Не менш важливо підтримувати місцеві громади.
«Люди мають бачити відчутну користь від життя поруч із дикими тваринами: менші втрати худоби, кращу продовольчу безпеку, дохід від туризму чи іншої діяльності, пов’язаної з природою», — каже вона. Співіснування ніколи не буде ідеальним, визнає Фредіані, тож мета — довготривалі рішення, які відкриють можливості як для людей, так і для диких тварин.
Того ж вечора, близько десятої, Мататата «Про» Томелецо схоплюється зі сну: на телефоні висвітилося сповіщення. Лев із нашийником перетнув межу геозони — віртуального периметра, що слугує для захисту худоби, — на острові за кілька кілометрів від невеликого села, де Томелецо живе з дружиною.
Його це не дивує. «Під час сухого сезону ми іноді отримуємо такі повідомлення тричі на тиждень, — каже він. — Коли рівень води падає, левам легше перебиратися через протоки». Останнім часом Замана дедалі частіше дає про себе знати.
Від 2019 року 400 власників худоби отримали понад 70 тисяч сповіщень про левів, що допомогло вдвічі скоротити кількість конфліктів між людьми та левами.
Томелецо працює фахівцем з урегулювання конфліктів у природоохоронній організації Communities Living Among Wildlife Sustainably («Громади, що сталим чином живуть серед дикої природи»), або CLAWS Conservancy. Ця організація, партнер WWF, допомагає людям і хижакам жити в більшій злагоді. Томелецо входить до групи з трьох осіб, навченої запобігати конфліктам між людьми й дикими тваринами, і вже відреагував на безліч подібних сигналів.
За лічені хвилини він уже за кермом свого позашляховика Land Cruiser: забирає колегу Джозефа Майокі й мчить до точки, звідки GPS-нашийник Замани востаннє передав сигнал. За останні 12 років співробітники CLAWS надягли GPS-нашийники із супутниковим зв’язком на понад 40 левів у регіоні, тож дослідники можуть у реальному часі стежити, де перебувають ці хижаки.
Нашийники пов’язані з мережею геозон: щойно лев перетинає межу однієї з них, мешканці поблизу отримують SMS або голосове повідомлення. Так у людей з’являється час загнати худобу в загони, які тут називають краалями, розпалити вогнища, щоб відлякати хижака, і попередити сусідів, а працівники служби реагування, як-от Томелецо, встигають втрутитися.
«Щойно отримуємо повідомлення, намагаємося дістатися до лева й відлякати його петардами, перш ніж він когось задере», — розповідає Томелецо. Коли вони під’їжджають до місця, Майокі піднімає над головою антену для радіотелеметрії, прислухаючись, чи не пролунає в темряві сигнал нашийника Замани. Але сигнал слабкий. Лев перебрався на заплави, надто заболочені, щоб вони могли поїхати слідом.
Натомість вони натрапляють на знайому картину: посеред широкого пасовища лежить мертва корова — ноги розкинуті, черево вигризене. Томелецо присідає, оглядає тушу, пересвідчується, хто винуватець, а тоді телефонує власниці з цією звісткою, щоб та могла перегнати решту стада в безпечне місце й подати заяву до Департаменту дикої природи та національних парків Ботсвани, який відшкодовує фермерам утрати худоби від хижаків. За словами Томелецо, такі виплати частково знімають із місцевих жителів фінансовий тягар охорони дикої природи й знижують ризик помсти.
Від 2024 року через нашийник Замани 134 місцеві жителі отримали 3685 сповіщень.
Місцеві громади мають вагомі підстави боятися хижаків і відчувати до них неприязнь. У Ботсвані корів більше, ніж людей, а худоба століттями була підвалиною сільського життя: давала молоко й м’ясо, свідчила про заможність і суспільне становище. Багато родин сприймають свої стада як ощадний рахунок чи інвестицію; пересічне домогосподарство тримає від 16 до 20 голів, тож утрата навіть однієї тварини може стати відчутним ударом по кишені.
Томелецо — уродженець Окаванго, і він знає, як швидко такі втрати можуть перерости в насильство. Він пам’ятає не такі вже й давні часи, коли лева на кшталт Замани, найімовірніше, убили б за кілька днів. Власники худоби нерідко посипали тушу сільськогосподарськими пестицидами — дешевою отрутою, яку легко дістати. Будь-яка тварина, що поласувала нею, — винна чи ні, — платила за це життям.
Після серії нападів на худобу в 2013 році терпець урвався: фермери одним махом отруїли половину левів регіону, знищивши цілі прайди й вигубивши десятки падальників — гієн, шакалів і грифів.
«Побічна шкода була величезною, — каже Ендрю Стайн, засновник і виконавчий директор CLAWS. — Для довкілля отрута згубна, бо діє без розбору. Вона вражає не одну тварину, а запускає цілий каскад наслідків для екосистеми й харчових ланцюгів».
Стайна, біолога, який понад два десятиліття досліджує великих хижаків, вразили масштаби й гострота кризи, а також те, як мало уваги їй приділяли. Він зрозумів, що цілком може допомогти, і до 2014 року залучив Томелецо та ще двох людей, щоб з’ясувати глибинні причини дедалі запеклішого конфлікту.
Місяцями група їздила від села до села й розпитувала фермерів, щоб зрозуміти, чому протистояння загострилося. Причина виявилася простою, каже Стайн: «Люди були у відчаї». І хоча громади отримують певні дивіденди від туризму та природоохоронних трастових фондів, ці виплати рідко покривають витрати, з якими доводиться миритися, живучи поруч із дикими тваринами. Державні компенсаційні програми теж часто не відшкодовують фермерам усіх збитків.
Щоб співіснування стало можливим, людям потрібні були практичні й доступні способи захистити свої стада, а також причини бачити в диких тваринах не тягар, а цінність. Тож у CLAWS розробили те, що Стайн називає «чуйним підходом із двома напрямами».
Що в імені?
Дослідники дикої природи зазвичай не дають імен тваринам, яких вивчають, бо остерігаються їх олюднювати. Але для організації Communities Living Among Wildlife Sustainably, або CLAWS Conservancy, саме в цьому й полягає суть.
«Турист може бачити в левах величних створінь, — каже Ендрю Стайн, засновник і виконавчий директор організації. — А фермер скаже: „Вони з’їдають мої заощадження“, — і вважатиме їх загрозою, яку треба знищити».
Щоб люди ставилися до левів терпиміше, CLAWS пропонує місцевим громадам самим давати імена великим котам із нашийниками — рідною мовою. «Ідея в тому, щоб леви перестали бути безликими, а люди відчули з ними зв’язок», — пояснює Стайн. Імена промовисті: у них звучать, скажімо, страх, гнів чи повага. А в поєднанні з даними про те, як поводяться й пересуваються окремі леви, вони стають своєрідним барометром: підказують, де незабаром може спалахнути конфлікт і де найбільше потрібні робота з громадою, просвіта чи рішучіші заходи.
Імена левів та їхній переклад
- Замана — «Той, хто винищує худобу»
- Твашвена — «Ми не згодні»
- Мборакуре — «Той, хто вбиває»
- Мвакахукопо — «Більше так не роби»
- Шедіпатіра — «Той, хто належить нам»
- Шімоно Тіана — «Без пощади»
- Тараце — «Ми втомилися»
- Маєнга — «Той, кого прикрасили боги»
«Ми хотіли знайти баланс, щоб місцеві жителі могли не лише співіснувати з левами, а й мати користь від цих знакових тварин — і навіть процвітати поруч із ними», — каже Стайн.
Спершу організація запустила систему сповіщень. Відколи 2019 року її повністю автоматизували, вона надіслала понад 70 тисяч попереджень команді з урегулювання конфліктів і 400 власникам худоби, допомігши вдвічі скоротити втрати від хижаків.
Другий напрям роботи CLAWS більш «аналоговий»: це програма спільного випасу, яка має усунути головні причини конфліктів завдяки відродженню традиційних методів догляду за худобою.
Спекотного ранку неподалік від Еретші — поселення з глинобитних хатин під солом’яними стріхами серед високих дерев мопане — близько 150 голів худоби штовхаються й мукають у круглому загоні. Шестеро екорейнджерів — пастухів, найнятих у місцевих селах і навчених фахівцями CLAWS, — працюють злагоджено й вправно: шукають на землі сліди хижаків, перелічують худобу, перевіряють, чи немає у тварин травм, та оглядають мобільну бому — тимчасовий загін для худоби з міцних жердин і тонкої затіняльної сітки.
Невдовзі відчиняються ворота, і худоба висипає назовні: калатають дзвіночки, з-під копит здіймається густа хмара пилу, а екорейнджери скеровують тварин до пасовища.
«Вони приведуть тварин туди, де добра трава, — зазвичай щодня в інше місце», — каже Джек Рамсден, координатор програми випасу в CLAWS, спостерігаючи, як стадо неквапом віддаляється до обрію.
З покоління в покоління, пояснює він, худобу тут доглядали хлопчики, які від світанку до смеркання не відходили від стад. Але за останні півстоліття освіта й робота стали доступнішими, і нові покоління потягнулися до міст. Це змінило соціально-економічний устрій і скоротило кількість пастухів.
А в 1990-х роках північ Ботсвани оголосили ветеринарною «червоною зоною» через загрозу ящуру, і скотарі, які вирощували худобу на м’ясо, втратили доступ до прибуткових експортних ринків. Пастухів ставало дедалі менше, можливостей заробити на худобі — теж, тож власники поступово почали відпускати тварин блукати без нагляду.
Якщо сьогодні проїхатися околицями Панхендлу — вузької північно-східної частини дельти Окаванго, — можна побачити корів, що неквапом бредуть узбіччями доріг і пасуться поруч із зебрами та іншими дикими тваринами.
«Буває, люди тижнями не бачать своїх корів, — хитає головою Рамсден. — Так господарювати не годиться».
На території, де працює CLAWS Conservancy, місцева популяція левів від 2019 року зросла аж на 35 % — приблизно з 75 до 100 особин.
Худобу, що блукає без нагляду, важче зібрати докупи й вакцинувати, а для левів вона — гарантована здобич. Дослідження Стайна та його колег 2019 року показало, що до 90 % нападів стаються тоді, коли худоба залишається без охорони. На півночі Ботсвани фермери щороку втрачали десятки, а то й сотні тварин.
До того ж екологічна ціна такого господарювання величезна. Через надмірний випас розвиваються ерозія та опустелювання, рослинність деградує, а кормів для диких травоїдних меншає. Програма випасу CLAWS пропонує вкрай потрібну альтернативу: фермерів запрошують об’єднувати свою худобу у великі стада під спільним наглядом.
За останні два роки Замана 31 раз перетинав межі геозон.
«Екорейнджери залишаються з тваринами і вдень, і вночі», — каже Рамсден. Працюючи за моделлю Herding 4 Health («Випас заради здоров’я»), вони планомірно переганяють худобу з місця на місце, відтворюючи природний характер випасу. Поки тварини пасуться, їхні копита розпушують ущільнений ґрунт, а гній удобрює землю, тож місцеві трави відновлюються.
Уночі стадо заганяють у мобільні боми, неприступні для хижаків, а ветеринарні огляди й карантин не дають поширюватися хворобам. Нині 93 фермери з трьох сіл записали до програми понад 700 голів худоби, яку утримують у чотирьох бомах, — і конфліктів різко поменшало. За оцінками Рамсдена, відтоді як 2019 року з’явилися боми, загинуло не більше ніж 10 корів, і жоден із фермерів-учасників не вдався до помсти.
Громади відчувають і цілу низку інших переваг: заразні хвороби трапляються рідше, телят народжується більше, а на відновлені пасовища повертаються дикі тварини. Отже, левам більше здобичі, а для екотуризму відкриваються ширші можливості.
Ці зміни стали справжнім полегшенням для Моннаалесо Санги — фермера, який тримає худобу в бомі біля Еретші. «Раніше, коли худобу як слід не заганяли в загони, телята часто гинули, і втрати були великі, — каже він. — Але завдяки кращим методам випасу ситуація значно поліпшилася».
Мосадіватіала Сенвамеці, тиха й лагідна 22-річна екорейнджерка, має й інші причини цінувати програму: вона отримує стабільну зарплату й набуває нових навичок у регіоні, де для молоді обмаль економічних можливостей.
«Ми намагаємося повернутися до того, як доглядали худобу 70 років тому, — каже Рамсден. — Я сподіваюся, що, зберігши цей традиційний уклад життя, ми зможемо врятувати цей край і його левів та відновити екологічну рівновагу».
Ці успіхи принесли ще один обнадійливий результат — дедалі ширший ринок м’яса, виробленого без шкоди для дикої природи. Здавна більшість яловичини, яку їдять у дельті, завозили вантажівками.
Щоб налагодити регіональний ланцюг постачання яловичини від учасників програми спільного випасу, CLAWS тепер співпрацює з міжнародним сафарі-оператором Wilderness, якому належить 20 таборів по всій країні. Компанія пообіцяла згодом купувати до 40 голів худоби на місяць із 10-відсотковою надбавкою до ціни в тих фермерів, які впроваджують методи Herding 4 Health і погоджуються не вбивати левів.
«Нам ще далеко до мети», — визнає Мпо Вілліарт, що відповідає у Wilderness за питання впливу на довкілля, і перелічує логістичні труднощі: підступні дороги, через які перевозити худобу складно й дорого, а також брак потужностей для переробки яловичини та холодильних складів.
Проте в травні 2025 року за сприяння CLAWS відбувся перший у Африці продаж яловичини з сертифікатом Certified Wildlife Friendly («Дружня до дикої природи»): її придбав лодж Vumbura Plains, що належить Wilderness. Цим м’ясом уже годують персонал, а з розширенням постачання його пропонуватимуть і гостям. У довгостроковій перспективі мета — забезпечувати яловичиною Wildlife Friendly всі табори Wilderness, а з часом також інших туроператорів у дельті.
«Ми не тримаємо цю ідею під замком, — каже Вілліарт. — Ми намагаємося поділитися нею з іншими таборами, які готові долучитися».
Щоб програма випасу могла задовольнити дедалі більший попит, вона, за словами Рамсдена, має стати самодостатньою: нею повинні керувати фінансово грамотні фермери, здатні самі оплачувати корми й ліки для худоби та вести господарство так, щоб стада приносили стабільний дохід.
«Моя мета — показати, що доглядати худобу можна краще, — каже він. — Худоба може давати роботу. Худоба може бути бізнесом. І завдяки цій програмі люди можуть заробляти вдесятеро більше, ніж якби просто відпускали тварин блукати заплавами».
У 2014–2016 роках 90 % нападів на худобу ставалися тоді, коли тварини залишалися без нагляду, а не були загнані в краалі.
Наступного вечора захід сонця заливає протоку помаранчевими й рожевими барвами, а хор цвіркунів вітає ніч. Стоячи на березі неподалік від покинутого термітника, на якому дрімає Замана, Томелецо й Стайн розмірковують про зміни, які спостерігають відтоді, як CLAWS узялася скорочувати втрати худоби та знімати напругу між людьми й найбільшим котом Африки.
Напади на худобу трапляються й досі, а деякі леви все ще потрапляють у халепу. Проте чоловіки помічають відчутні зрушення: громади, які колись наїжачувалися від самої присутності левів, крок за кроком стають терпимішими.
«Люди побачили, що ми справді допомагаємо, — каже Томелецо. — І допомагаємо чимало».
Що менше вбивств із помсти, то довше живуть такі леви, як Замана, — і встигають стати батьками більшої кількості левенят, збільшуючи місцеву популяцію.
Минуло трохи більше десяти років, і підхід CLAWS, у центрі якого — люди, дав разючі результати. Оскільки вбивств із помсти поменшало, місцева популяція левів зросла більш ніж удвічі — з менш ніж 40 до майже 100 тварин.
«Була цілком реальна загроза, що ці леви не виживуть, — каже Стайн. — Хочеться вірити, що ми дали їм другий шанс».
Але він знає: те, що буде далі, залежатиме не так від нашийників чи бом, як від того, який вибір щодня робитимуть місцеві жителі, вирішуючи, як жити поруч із дикою природою.
«Саме тому громади — у центрі всієї нашої роботи, — каже він. — Без них у левів немає майбутнього».
Стайн налаштований оптимістично. «Окаванго нагадує, що у світі ще залишилися дикі, незаймані куточки, — каже він. — Це один із найбільших шансів у всій Африці зберегти дику природу».
