Гепард

• Маса: 23–65 кг
• Довжина тіла: 113–140 см
• Довжина хвоста: 60–84 см
• Тривалість життя: до 14 років у природі, до 20 — у неволі
• Розмір приплоду: 1–6 гепарденят

Опис

Молекулярні дослідження свідчать, що гепард (Acinonyx jubatus) є найближчим родичем пуми (Puma concolor) та ягуарунді (Herpailurus yagouaroundi). За генетичними даними розрізняють чотири підвиди гепарда:

• A. j. hecki у Північній та Західній Африці
• A. j. jubatus у Південній та Східній Африці
• A. j. soemmeringii у Північно-Східній Африці
• A. j. venaticus, раніше поширений від Північної Африки до центральної Індії, нині зберігся лише в Ірані

Аналізуючи середню швидкість мутацій у ссавців і дані мітохондріальної ДНК (мтДНК), дослідники припускають, що A. j. venaticus і A. j. jubatus відокремилися приблизно 32 000–67 000 років тому.

Для точнішого визначення зв'язків між цими порівняно недавно відокремленими лініями потрібні додаткові дослідження.

Хутро гепарда рудувато-жовте, майже повністю вкрите суцільними чорними плямами, які відрізняються від розеткоподібних плям леопарда (Panthera pardus). Кожен гепард має унікальний візерунок плям, що дозволяє ідентифікувати окремих особин. Гепардів легко впізнати за характерними чорними «сльозними» смугами, які тягнуться від внутрішніх кутів очей до країв пащі.

Забарвлення хутра й візерунок плям у гепардів можуть бути різними: у пустельних регіонах гепарди зазвичай менші й мають блідіше забарвлення, тоді як королівські гепарди мають значно більші плями, які часто зливаються в смуги. Цей рідкісний візерунок хутра виникає через рецесивну мутацію в одному локусі. Оскільки ця особливість зумовлена рецесивною мутацією, королівського гепарда не виділяють як окремий підвид. Особини з таким специфічним візерунком хутра трапляються на невеликій території Південної Африки. Ще рідкіснішим є повністю рудувато-жовтий гепард без чорних плям. Азійських гепардів можна відрізнити від африканських за тоншим і менш густим зимовим хутром, а також за відсутністю гриви — подовженого остьового волосся на плечах улітку. Деякі автори зазначали, що африканський гепард загалом має темніше або яскравіше забарвлення хутра з вищою щільністю більших плям, ніж азійський гепард. Гепарди підвиду A. j. venaticus у середньому менші за африканських родичів і мають більші слухові булли.

Гепард — найшвидший наземний ссавець, пристосований до стрімкого бігу завдяки видовженому тілу й довгим ногам. Ці хижаки мають численні морфологічні пристосування до швидкісного бігу, серед яких: • довгі кінцівки, потужні стегнові м’язи та дуже гнучкий хребет дають змогу робити крок довжиною до 7 м і розвивати швидкість до 29 м/с; • частково втяжні кігті — гепард не здатен повністю їх втягнути, що забезпечує додаткове зчеплення під час бігу й різких поворотів; • довгий хвіст, довжина якого приблизно дорівнює половині довжини голови й тулуба, допомагає гепарду зберігати рівновагу під час швидкісного полювання; • збільшені легені, серце й носові ходи, а також менші, порівняно з іншими котячими, ікла зі скороченими коренями забезпечують ширший носовий прохід, що є вкрай важливим для відновлення гепарда після спринту, коли він душить здобич, стискаючи її горло.

Назва «чіта», від якої походить міжнародне «cheetah», має санскритське коріння, що означає «плямистий». Наукова назва гепарда — Acinonyx jubatus, де Acinonyx означає «нерухомі кігті», а jubatus — «гривастий» або «чубатий», що вказує на гриву, яку мають гепарденята на шиї та спині. Люди утримують гепардів у неволі вже багато століть. До 1500 року при монарських дворах працювали доглядачі гепардів, які займалися дресируванням і утриманням цих тварин.

Статус та поширення

Загалом гепард внесений до Червоного списку МСОП у категорії «Вразливий». Підвид A. j. venaticus, який зберігся лише в Ірані, та підвид A. j. hecki з Північно-Західної Африки мають охоронний статус «На межі зникнення». Гепард, імовірно, зник в Еритреї та вважається зниклим на території Афганістану, Бурунді, Камеруну, Демократичної Республіки Конго, Кот-д’Івуару, Гани, Гвінеї, Гвінеї-Бісау, Індії, Іраку, Ізраїлю, Йорданії, Казахстану, Кувейту, Малаві, Мавританії, Марокко, Нігерії, Пакистану, Руанди, Саудівської Аравії, Сенегалу, Сьєрра-Леоне, Сирійської Арабської Республіки, Таджикистану, Тунісу, Туркменістану, Узбекистану та в Західній Сахарі. В Есватіні гепарда повернули до природного середовища, а в Індії зараз здійснюють його реінтродукцію.

Гепарди добре пристосовані до посушливих середовищ існування на території всієї Африки, включно з Північною Африкою, аж до Близького Сходу та центральної Індії.

Гепард зберігся лише на 11, 22 і 9 відсотках свого історичного ареалу в Східній, Південній та Північно-Західній Африці відповідно. Нині гепарда переважно можна зустріти в посушливіших регіонах субсахарської Африки; він досі відносно широко поширений у Південній та Східній Африці, з двома основними осередками — у Намібії/Ботсвані та Кенії/Танзанії. Однак їхній ареал дедалі більше фрагментується й помітно скорочується. Чисельність виду зменшилася в Західній, Центральній і Північній Африці. Значна частина ареалу гепарда лежить у Сахарі, де гепарди живуть з дуже низькою щільністю — 0,023 особини на 100 км². 67 % сучасної популяції гепардів мешкає поза межами заповідних територій у регіонах, де винищено левів та плямистих гієн, а 77 % відомого ареалу гепардів перебуває поза межами природоохоронних територій. Щільність і чисельність значно різняться залежно від природних умов. На рівнинах Серенґеті щільність становила 0,8–1,0 особини на 100 км². Щільність на добре керованих заповідних територіях оцінювалася в 1 особину на 100 км², а щільність на переважно незахищених територіях становила 0,25 особини на 100 км². Щільність у місцях існування Сахари становила 0,25 особини на 100 км², а щільність двох субпопуляцій у Західній та Центральній Африці — 0,1 зрілої особини на 100 км². Усі відомі популяції гепардів порівняно невеликі, а для багатьох країн їхня чисельність невідома. Кількість зрілих особин орієнтовно становить 6 517, а кількість субпопуляцій — 33. З цих 33 популяцій лише дві мають оцінювану чисельність понад 1 000 зрілих особин, дві третини налічують менше 100 особин, а шість — менше десяти особин. З 18 популяцій, де вдалося оцінити тенденції, 14 скорочуються, три стабільні, а одна потенційно зростає.

В Азії гепард майже повністю зник зі свого історичного ареалу. Раніше він траплявся від Північної Африки, через Аравійський півострів, Палестину та Сирію, на схід через Ірак, Іран, південний Туркменістан, Афганістан та Пакистан до центральної Індії. Азійський гепард, імовірно, зник із Центральної Азії до середини 1980-х років. В Індії останнє спостереження азійського гепарда зафіксоване 1948 року, коли було застрелено останню особину. В Афганістані з 1950-х років більше не надходило повідомлень про спостереження гепардів. Іран — єдина країна, де зберігається невелика популяція азійських гепардів, які перебувають на межі зникнення. Існують поодинокі записи із сусідніх країн, як-от Пакистан, Афганістан і Туркменістан. Виділяють три субпопуляції азійського гепарда, які зустрічаються на північному сході країни, у центральному Ірані та в Національному парку Кавір. Основними причинами його зникнення в багатьох районах, імовірно, були зменшення кількості дикої здобичі, зміни місць існування, вбивства та незаконний вилов живих гепардів.

Азійські гепарди заселяють величезні посушливі території з низькою щільністю популяцій. До Другої світової війни популяція гепардів в Ірані оцінювалася приблизно в 400 особин і, як вважалося, поширювалася на великих степових та пустельних територіях на сході країни та в деяких західних районах. Згодом чисельність азійських гепардів та їхньої здобичі значно зменшилася, переважно через браконьєрство. Захист гепардів законом у 1959 році призвів до збільшення їхньої чисельності. Наприкінці 1970-х років популяція оцінювалася приблизно в 200–300 особин. Однак у 1979 році революція призвела до припинення охорони дикої природи на кілька років, і гепарди та їхня здобич знову стали об'єктом інтенсивного полювання. Це призвело до зникнення азійських гепардів у багатьох районах і до їх зосередження в передгір'ях та гірських місцях існування. У 2001 році вважалося, що гепард трапляється лише в п’яти районах, а популяція оцінювалася менше ніж у 60, можливо, навіть усього 40 особин. Є ознаки тривалого загрозливого скорочення чисельності гепардів; нині популяція налічує менш як 50 зрілих особин.

Оцінки субпопуляцій гепардів

Середовище існування

Гепард населяє відкриті луги та савани. Трапляється також у сухих лісах, напівпустелях, рідколіссях та чагарниках, однак у тропічних дощових лісах його немає. У центральній Сахарі гепард трапляється у високогірних районах, де опадів дещо більше, ніж у навколишній пустелі. Азійський гепард переважно мешкає в пустелях, напівпустелях і відкритих посушливих районах. У пустельних екосистемах їх можна зустріти на пагорбистих та гірських оселищах. Гепарди Центральної Азії траплялися на напівпустельних та пустельних рівнинах, а також у передгір’ях з різними типами рослинності. В Ірані гепард трапляється на рівнинах і солончаках, в еродованих передгір'ях та пустельних хребтах із кількістю опадів меншою за 100 мм на рік. Для гепарда важливо, щоб у оселищах був достатній природний покрив для успішного полювання й відпочинку. Азійський гепард також трапляється на мозаїчних ділянках рівнин та пологих гір із численними водотоками, де щільність газелей низька. Гепарди зазвичай обирають для полювання не місця з великою кількістю газелей, а ті, де їх легше вполювати. Він трапляється на висотах до 3 000 м, а на горі Кенія гепардів реєстрували на висоті до 4 000 м.

Екологія та поведінка

Гепард переважно активний удень. Хоча денна активність, як вважають, зменшує конкуренцію з нічними хижаками, такими, як леви та плямисті гієни, нещодавні дослідження виявили, що гепарди доволі активні й уночі, особливо за яскравого місячного світла. Важко визначити, чи спричинено це нижчою конкуренцією, чи більшою людською активністю.

Соціальна організація гепардів є унікальною серед котячих. Коли малята залишають матір, самці та самиці з одного виводку зазвичай тримаються разом близько шести місяців, а тоді розходяться. Після розлуки самиці залишаються самітницями або їх супроводжують малята, які від них залежать, тоді як самці стають або самітниками, або утворюють коаліцію з іншими самцями. Коаліції зазвичай формують 2–3 самці, переважно родичі, хоча трапляються й групи неспоріднених самців. Найбільша група гепардів, зафіксована в Ірані за спостереженнями, налічувала до 10 особин. Останніми роками середній розмір групи становив 2,3 особини. Самиці гепардів не є моногамними й схильні спаровуватися з кількома самцями.

Хоча самиці не територіальні, самці гепардів можуть окреслювати невеликі території (у середньому 30 км²), які зазвичай містять ресурси, зокрема здобич, щоб привабити самиць. Однак не всі самці здатні здобути територію; коаліції краще утримують території, ніж поодинокі самці, оскільки вони сильніші й тому мають конкурентну перевагу. Самиці та нетериторіальні самці мають великі індивідуальні ділянки, які перекриваються. Розміри індивідуальних ділянок значно коливаються в різних дослідженнях, проведених у різних районах. У Національному парку Крюґер, ПАР, та Національному парку Матусадона, Зімбабве, індивідуальні ділянки як напівкочових самиць, так і самців становлять понад 200 км², у Національному парку Серенґеті, Танзанія, — близько 800 км², а в Намібії — у середньому 1 595 км². У районах з мігруючою здобиччю нетериторіальні гепарди пересуваються слідом за нею. Території, встановлені територіальними самцями, значно менші за індивідуальні ділянки й рідко перекриваються, оскільки це ділянки, що містять ресурси, які можна захищати, такі, як здобич, вода та партнери для спаровування. Висунуто гіпотезу, що унікальна соціальна структура гепардів та широкі переміщення дають змогу уникати конкуренції з більшими та сильнішими хижаками. Аналогічно, низька щільність популяції може бути зумовлена міжвидовою конкуренцією або обмеженою доступністю здобичі. Щільність здобичі в Ірані досить низька, тому імовірно, що індивідуальні ділянки азійських гепардів дуже великі. Однак даних про це мало. Коаліція з двох дорослих самців у Бафку за п’ять місяців охопила територію понад 1 700 км². Коаліція з трьох самців охоплювала територію близько 4 862 км² від народження до трирічного віку. Територія їхньої матері становила щонайменше 3 629 км². Територія, якою користувався інший самець гепарда, становила щонайменше 807 км². Усі ці азійські гепарди переміщалися між кількома заповідниками в центральному Ірані та перетинали кілька доріг під час переходу з одного заповідника до іншого. Досі не з’ясовано, чому гепарди долають величезні, малопридатні території, щоб дістатися іншої природоохоронної території. Низька щільність дикої здобичі та браконьєрство, імовірно, змушують гепардів долати великі, малопридатні території між заповідниками. Крім того, фрагментовані ділянки місць існування, які забезпечують ключові ресурси (зокрема здобич середнього розміру), можуть зумовлювати великі індивідуальні території.

Самці, незалежно від того, територіальні вони чи ні, позначають територію запахом, розбризкуючи сечу, дряпаючи кору та залишаючи екскременти на помітних ландшафтних об’єктах; такими об’єктами можуть бути термітники, кущі, повалені гілки та дерева. Дерева, які тварини регулярно мітять, називають деревами-мітками; вони зазвичай великі й помітні, і до них гепарди повертаються неодноразово. Кількох самців гепардів сфотографували в Ірані, коли вони мітили сечею дорожній знак. Таке мічення має вирішальне значення для перекриття індивідуальних ділянок із мінімальними прямими зіткненнями, а також дає змогу тваринам знаходити одне одного для розмноження.

Гепард добре пристосований до посушливих умов і може обходитися без регулярного пиття, отримуючи вологу з крові та інших рідин здобичі або час від часу поїдаючи кавуни тсамма в пустелі Калахарі.

Сезон розмноження триває протягом усього року, хоча піки народжень спостерігались у сезон дощів у Серенґеті. Зважаючи на обмежені дані про азійського гепарда, пік народжень, імовірно, припадає на березень — квітень, але період пологів може змінюватися в різних екологічних регіонах. У північних частинах він, імовірно, відбувається переважно наприкінці березня — на початку квітня. Є деякі спостереження народжень поза піковим сезоном, наприкінці літа та/або на початку осені. Обидві статі спаровуються з кількома партнерами, а генетичні дослідження показали, що гепарденята з одного виводку можуть мати різних батьків. Самиці вперше розмножуються у віці 24–36 місяців, а для самців — 30–36 місяців. Вік останнього розмноження для самиць — 10 років, а для самців — до 14 років. Вагітність триває 90–98 днів, а проміжок між пологами становить 15–19 місяців. Коли самиця втрачає свій виводок, вона досить швидко входить в еструс та може знову завагітніти. Смертність гепарденят висока — понад дві третини малят гинуть упродовж перших двох місяців, переважно через напади інших хижих ссавців, особливо левів, плямистих гієн та леопардів. Менші хижаки, такі, як шакали, птахи-секретарі та медоїди, також можуть збільшувати смертність кошенят. У Серенґеті лише 5 % гепарденят досягають самостійності, тоді як у Транскордонному парку Кгалагаді близько 35 % малят доживають до самостійності. Молоді особини досягають самостійності та залишають матерів у віці приблизно 13–20 місяців. Упродовж шести місяців після відлучення від матері самиці полишають свої групи братів і сестер, тоді як самці, що вижили, можуть залишатися разом на все життя.

Гепард — швидкісний хижак, що розвиває швидкість до 103 км/год під час переслідування. Оскільки здобич гепарда може різко змінювати напрям руху, а самому хижакові доводиться обминати перешкоди, реальна швидкість, найімовірніше, буде нижчою. Гепард зазвичай спершу підкрадається до своєї здобичі, а потім переслідує її на максимальній швидкості на відносно короткі відстані, рідко більше 300 м. Якщо здобичі вдосталь, гепарди полюють кожні 2–5 днів. Коли самиця доглядає малят, вона полює щодня. Гепарди рідко живляться падаллю або повертаються до раніше залишеної здобичі.

Здобич

Гепард надає перевагу найчисленнішим видам здобичі масою 10–56 кг. Серед них імпали (Aepyceros melampus), газелі (Gazella spp.), коби (Kobus kob), спрингбоки (Antidorcas spp.), бородавочники та інші антилопи. Вони також полюють на менших тварин, таких, як зайці (Lepus spp.) або птахи. Коаліції самців можуть полювати на більшу здобич, таку, як гну (Connochaetes), куду (Tragelaphus spp.) або канни (Taurotragus oryx). Коли гепарди полюють на стадних тварин, вони схильні вибирати менш уважних особин і, залежно від сезону, ловлять переважно молодих тварин. У Східній Африці основною здобиччю гепарда є газель Томсона (Eudorcas thomsonii) на рівнинах та імпала (Aepyceros melampus) у лісах. У північній Кенії його основними видами здобичі є малий куду (Tragelaphus imberbis), геренук (Litocranius walleri) та дікдік (Madoqua spp.), а в південній Африці він переважно полює на спрингбока (Antidorcas marsupialis), телят великого куду (Tragelaphus strepsiceros), бородавочника (Phacochoerus spp.), імпалу та пуку (Kobus vardonii). Азійські гепарди переважно харчуються травоїдними середнього розміру. В Ірані вони переважно полюють на копитних, таких, як дика вівця (муфлон) (Ovis orientalis), дика коза (або перський козел) (Capra aegagrus), чінкара (або газель джейран) (Gazella bennettii) та джейран (Gazella subgutturosa). Азійський гепард також полює на капських зайців (Lepus capensis) та іноді на диких кабанів (Sus scrofa). Види здобичі періодично концентруються в сухих руслах річок та в передгір’ях, тому гепарди, імовірно, зосереджують свої мисливські зусилля в таких районах. Гепарди також полюють на дрібних ссавців, зокрема гризунів, та дрібних птахів. Однак птахи, такі, як куріпка пустельна (Ammoperdix griseogularis), кеклик (Alectoris chukar), рябок чорночеревий (Pterocles orientalis) або дрохва-красуня (Chlamydotis undulata), імовірно, не відіграють значної ролі в раціоні гепарда. Існує дуже мало свідчень споживання худоби азійським гепардом, хоча це іноді трапляється на північному сході Ірану.

Основні загрози

Основними загрозами для гепарда є втрата та фрагментація середовищ існування, зміна землекористування, вбивства гепардів через їхні напади на худобу, незаконна торгівля цим видом та зменшення кількості здобичі через надмірне полювання, заготівлю м’яса диких тварин і незаконну торгівлю, що нерідко спричиняє більшу кількість нападів на худобу й, як наслідок, посилює конфлікти з людьми.

Втрата та фрагментація оселищ становлять основні загрози й значною мірою виникають унаслідок змін у землекористуванні, збільшення видобування ресурсів та масштабного розвитку інфраструктури, а також зміни клімату. Фрагментація та освоєння середовищ мешкання гепардів можуть призвести до подрібнення субпопуляцій, зменшення кількості здобичі та збільшення щільності більших хижаків, спричиняючи вищий рівень міжвидової конкуренції та посилення контакту з людьми та їхньою худобою.

Одна з головних загроз для гепардів — скорочення чисельності їхньої природної здобичі, переважно через людську діяльність, як-от полювання та випас худоби. У пустелях Північної Африки та в Ірані надзвичайно турбує зменшення популяцій дикої здобичі.

Ще однією загрозою є незаконна торгівля шкурами та живими гепардами. Під час незаконної торгівлі живими тваринами часто практикують відстріл самиць і вилучення їхніх малят для продажу на чорному ринку, і спостерігається зростання торгівлі гепарденятами з Африканського Рогу та прилеглих регіонів до країн Перської затоки. Більшість живих гепардів, імовірно, продають з Африканського Рогу та прилеглих регіонів до країн Перської затоки. Багато конфіскованих малят гинуть під час транспортування. У Сомаліленді та Ефіопії рівень смертності конфіскованих гепарденят сягає 70 %, причому фактичні цифри, імовірно, ще вищі, оскільки багато загиблих гепарденят можуть так і залишитися невиявленими. Під час утримання в неволі малята також, імовірно, мають низьку виживаність, оскільки їх утримують у неналежних умовах. Популяції гепардів на Африканському Рогу, імовірно, найбільше страждають від незаконної торгівлі живими тваринами, тоді як шкури гепардів продаються в межах Африки та до Азії.

Крім того, імовірні напади на худобу становлять проблему в більшій частині ареалу гепарда. Незважаючи на посилені зусилля зі збереження, просвітницьку роботу та дослідження, які доводять відповідальність гепардів лише за невелику кількість втрат худоби, конфлікти між людиною та дикою природою залишаються проблемою. Фермери, що розводять дичину, вбачають у них конкурентів за цінну мисливську здобич. Часте та нерегульоване відвідування туристами може зменшувати успішність полювань гепардів, їхній репродуктивний успіх і виживаність кошенят через розлуку з матір’ю. Гепарди також іноді потрапляють у пастки, встановлені для торгівлі м’ясом диких тварин.

Гепард має широкий ареал і живе з дуже низькою щільністю. Через свої широкі просторові переміщення йому потрібні великі території для виживання, і для з’єднання життєздатних популяцій необхідне великомасштабне планування землекористування. Більшість заповідників замалі для підтримки життєздатних популяцій, і більшість гепардів живе поза межами природоохоронних територій на сільськогосподарських угіддях, що наражає їх на вищий ризик конфліктів, особливо з фермерами, що розводять худобу та дичину. Гепард вважається вразливим до міжвидової конкуренції з іншими великими хижими ссавцями, особливо левами, які можуть обмежувати чисельність гепардів, вбиваючи їхніх гепарденят або навіть дорослих особин. Швидкісні автошляхи також стають більшою загрозою для гепардів через їхні широкі переміщення.

Генетичний аналіз показав, що гепарди як у неволі, так і в дикій природі демонструють надзвичайно високу гомогенність ДНК і високий відсоток аномальних сперматозоїдів. За свою еволюційну історію гепард, імовірно, пережив кілька серйозних періодів скорочення популяції, що могло призвести до інбридингу серед особин, які залишилися. На основі аналізу мітохондріальної ДНК перший такий «ефект пляшкового горла» міг статися під час вимирань пізнього плейстоцену близько 10 000 років тому. Причини й наслідки цих давніх популяційних ефектів «пляшкового горла» остаточно не з’ясовані, проте вони можуть мати значення для сучасного збереження гепардів. Можливо, вони вже потерпають від втрати генетичного різноманіття через стохастичну втрату рідкісних генів та посилення інбридингу. Це може призвести до зниження народжуваності, вищої смертності та вразливості до хвороб і паразитів. Водночас це зменшує ймовірність того, що інфекційні захворювання становитимуть серйозну загрозу для вільноживучих гепардів.

Основними причинами скорочення чисельності та вимирання азійського гепарда є також браконьєрське полювання на гепардів, виснаження популяцій їхньої здобичі, а також перетворення середовищ існування та будівництво інфраструктури, такої, як автомагістралі.

Зазначені вище загрози є безпосередніми причинами зменшення чисельності гепардів, зумовленими глибинними чинниками, такими, як політичні обмеження, брак спроможності та ресурсів для підтримки збереження, брак екологічної свідомості, зростаючий тиск з боку дедалі численнішого людського населення та брак волі місцевих громад. Для усунення безпосередніх загроз необхідно звернути увагу на ці чинники.

Зусилля зі збереження та охоронний статус

Гепарда внесено до Додатка I СІТЕС, і він перебуває під повною охороною на більшій частині свого ареалу. Крім того, гепард включений до Додатка I Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (КМВ). Полювання заборонено в Афганістані, Анголі, Беніні, Ботсвані, Буркіна-Фасо, Камеруні, Центральноафриканській Республіці, Ефіопії, Гані, Ірані, Кенії, Малаві, Малі, Мавританії, Мозамбіку, Намібії, Нігері, Нігерії, Руанді, Сенегалі, ПАР, Судані, Танзанії, Того, Уганді та Замбії. Трофейне полювання дозволене в Зімбабве, а в низці країн дозволено вбивати гепардів для захисту життя та худоби. Інформація щодо Чаду відсутня.

Важливим заходом збереження гепарда є впровадження належних практик тваринництва, щоб зменшити конфлікти з людьми. Іншим заходом є забезпечення достатньої кількості здобичі для зменшення нападів на худобу. Інші важливі заходи охоплюють покращення моніторингу, обстежень і обміну інформацією, а також розбудову потенціалу, сприяння співіснуванню людини та гепарда, забезпечення дотримання політики та законодавства поряд із гарантуванням того, що національне планування землекористування забезпечує існування життєздатних популяцій гепардів. В Ірані важливим заходом зі збереження є також безпека на дорогах.

Для покращення збереження гепардів було створено кілька мереж, таких, як Глобальний форум з гепардів та Північноафриканська регіональна група дій щодо гепардів. Більшість країн ареалу залучені до Африканської ініціативи зі збереження гепардів у межах ареалу, раніше відомої як Загальноареальна програма збереження гепарда та африканських диких собак. Ця програма підтримує розробку Регіональних стратегій та Національних планів дій, узгоджених з рекомендаціями МСОП. Розроблено глобальну стратегію збереження гепарда, і кілька країн ареалу створили національні плани дій або стратегії збереження. Для Африки розроблено три регіональні стратегії збереження: для Південної, Східної, а також для Західної, Центральної й Північної Африки. Національні плани дій діють в Алжирі, Анголі, Беніні, Ботсвані, Буркіна-Фасо, Чаді, Ефіопії, Кенії, Малаві, Мозамбіку, Намібії, Нігері, Танзанії, ПАР, Південному Судані, Замбії та Зімбабве. Гепарди також внесені до Національного плану дій зі збереження великих хижих ссавців Уганди. Ці плани охоплюють 96 % відомого сучасного ареалу гепарда й передбачають підвищення обізнаності, удосконалення землекористування та зменшення фрагментації оселищ.

Гепарда внесено до Африканської ініціативи СІТЕС-КМВ щодо хижих ссавців, яка надає інформацію для ухвалення рішень щодо покращення охоронного статусу гепарда.

У 2001 році було створено Проєкт зі збереження азійського гепарда (ПЗАГ) та Іранське товариство гепардів (ІТГ) з метою порятунку виду в Ірані. Відтоді зібрано більше інформації про поширення та статус гепарда в країні. Вжито заходів, необхідних для посилення захисту середовищ існування гепарда, проведено освітню роботу та кампанії з підвищення обізнаності, а також упроваджено заходи зі збереження.

Інтерес молодих дослідників до збереження та дослідження котячих, хижих ссавців та дикої природи загалом зріс завдяки роботі зі збереження азійського гепарда, а також було підвищено міжнародну обізнаність. Гепард тепер отримує більше уваги з боку іранської спільноти. Однак для забезпечення виживання виду заходи зі збереження мають упроваджуватися на довгострокову перспективу. Досі потрібен додатковий моніторинг для отримання достатніх даних про поширення та статус азійського гепарда в Ірані. Для розробки ефективних та відповідних регіональних стратегій збереження важливо розуміти чинники, що впливають на просторову екологію гепарда.

Більшість заповідників замалі для підтримки життєздатної популяції гепардів. Тому ефективне управління збереженням поза межами природоохоронних територій має велике значення. Ключовим чинником для довгострокового виживання азійського гепарда є забезпечення достатньої кількості дикої здобичі. Важливо захищати види тварин, якими живиться гепард, і запобігати браконьєрству.

Природоохоронна робота є складною на багатьох рівнях: нестабільна політична ситуація, відсутність правозастосування там, де діють природоохоронні норми, брак стимулів для місцевого населення до участі в зусиллях зі збереження, необхідність підвищення обізнаності про проблеми збереження та навколишнього середовища, незначний або відсутній потенціал та фінансові засоби для підтримки збереження, а також зростаючий тиск з боку дедалі численнішого людського населення та брак волі місцевих громад.