Рись

• Вага: 6–25 кг
• Довжина тіла: 50–120 см
• Довжина хвоста: 9–25 см
• Тривалість життя: 10–24 роки
• Кількість дитинчат у виводку: 1–8 кошенят

Опис

Рисі — це котячі середнього та великого розміру, для яких характерні китиці на вухах, довгі відносно тіла кінцівки, короткий хвіст і світле забарвлення черева та грудей. У всіх чотирьох видів морду частково або повністю облямовує комір із хутра, самці важчі за самиць, а забарвлення хутра мінливе — від однотонного до плямистого чи смугастого залежно від особини та регіону. Рід рисей (Lynx) налічує чотири види: звичайна рись (Lynx lynx), що мешкає в бореальних і помірних лісах та гірських біотопах від Західної Європи через Росію до тихоокеанського узбережжя й Центральної Азії; канадська рись (Lynx canadensis) з бореальних лісів Канади та Аляски, ареал якої сягає окремих районів півночі США; іберійська рись (Lynx pardinus), ендемік Іберійського півострова; і руда рись (Lynx rufus), що поширена від півдня Канади через США до центральної Мексики.

Звичайна рись — найбільша й найвища з чотирьох видів і має один із найширших ареалів серед усіх котячих. Виокремлюють шість підвидів: північна рись L. l. lynx з Північної Європи та Західного Сибіру, карпатська рись L. l. carpathicus зі Східної та Центральної Європи, балканська рись L. l. balcanicus, кавказька рись L. l. dinniki, туркестанська рись L. l. isabellinus із Центральної Азії та сибірська рись L. l. wrangeli на схід від Єнісею; подальші дослідження можуть зменшити цю кількість. Тварини з півночі та сходу ареалу більші за тих, що мешкають на півдні та заході, а самці приблизно на 25–30% важчі за самиць. Вуха ззаду чорні з білою плямою та довгими чорними китицями, на короткому хвості — суцільний чорний кінчик, а взимку лапи вкриваються густішим хутром, що править за снігоступи й дає змогу легше пересуватися глибоким снігом. Забарвлення хутра коливається від сірого до рудуватого чи жовтуватого і від однотонного до виразно розеткуватого, причому центральноазійський підвид L. l. isabellinus помітно блідий і майже без плям.

Канадська рись — монотиповий, середнього розміру довгоногий кіт, що важить приблизно вдвічі менше за звичайну рись. Її задні ноги довші за передні, а передні лапи більші за задні; між пальцевими подушечками росте густе хутро, і великі широкі лапи правлять за снігоступи, утримуючи вагу тварини на снігу удвічі ефективніше за лапи рудої рисі. Вуха ззаду чорні з китицями, а морду облямовує комір. Хутро рудувато-буре до сірувато-бурого з нечіткими темнішими плямами, а рідкісна бліда колірна форма, що нагадує частковий альбінізм, відома у хутровій торгівлі як блакитна рись.

Іберійська рись, також монотипова, раніше вважалася одним видом зі звичайною риссю, проте нині визнана окремим видом на підставі генетичних і морфологічних ознак, попри те що в плейстоцені їхні ареали перекривалися. Завбільшки приблизно вдвічі менша за звичайну рись, вона подібна до канадської рисі та рудої рисі за масою тіла й екологією. Має невелику голову, коротке тіло, довгі ноги, хвіст із чорним кінчиком і помітний лицьовий комір, виразніший у дорослих особин. Хутро жовте, сіре, руде чи буре з бурими або чорними плямами; у Доньяні з початку 1960-х років переважає візерунок із темних плям і смуг, тоді як у Сьєрра-Морені трапляється кілька варіантів — від ледь помітної плямистості до яскравих темних візерунків.

Руда рись, близький родич канадської рисі, дістала свою англійську назву — «bobcat» (від «bob» — «куций») — за короткий хвіст, який у середньому має лише 14 см і вкритий чорними смужками. З-поміж численних колись описаних підвидів генетично визнано лише два — L. r. rufus на схід від Великих рівнин і L. r. fasciatus на захід від них, тоді як мексиканські форми залишаються нез'ясованими. Від загалом схожої канадської рисі руду рись відрізняє хвіст: якщо всі три справжні рисі мають суцільний чорний кінчик хвоста, то у рудої рисі спід хвоста білий, а не чорний, і це разом із коротшими китицями на вухах, коротшими ногами, меншими лапами без опушених подушечок і кремезнішою статурою розрізняє ці два види. Густе м'яке хутро дуже мінливе — від жовтувато-коричневого, бурого й палевого до рудого чи блідо-сірого, однотонне або з плямами чи смугами; зафіксовано як меланістичних, так і альбіносних особин. Самці на 30–40% важчі за самиць, а північні тварини зазвичай більші за південних.

Природоохоронний статус і поширення

Звичайна рись, канадська рись і руда рись віднесені до категорії «найменший ризик» у Червоному списку МСОП. Виняток становить іберійська рись: у 2002 році її занесли до категорії «під критичною загрозою», у 2015-му знизили до «під загрозою», а у 2024-му, після інтенсивних зусиль із відновлення, переоцінили як «уразливий вид». Усі чотири види внесені до додатків CITES — іберійська рись до Додатку I, решта трьох — до Додатку II.

Звичайна рись поширена від атлантичного узбережжя Західної Європи через бореальні ліси Росії до Тихого океану й на південь до Центральної Азії та Тибетського нагір'я. Її основний осередок — широка смуга південносибірських лісів від Уралу до Тихого океану, і близько 75% ареалу припадає на територію Росії. Статус «найменший ризик» приховує значні регіональні відмінності. Вид було винищено на більшій частині Західної Європи, відтоді його повторно інтродукували в кількох країнах, зокрема в Австрії, Франції, Німеччині, Італії, Словенії та Швейцарії; деінде він відновився завдяки зростанню популяцій дрібних копитних і послабленню переслідування. Популяції у Фенноскандії, країнах Балтії та Європейській Росії здебільшого збереглися й залишаються стабільними, тоді як багато популяцій у Європі та Південно-Західній Азії нечисленні й фрагментовані. Європейський ареал поділяється на десять субпопуляцій загальною чисельністю приблизно 9 000–10 000 особин (без урахування Росії та Білорусі); великі автохтонні скандинавська, карельська, балтійська й карпатська популяції налічують близько 2 000 особин кожна і є стабільними або зростають, тоді як кожна повторно інтродукована популяція налічує менше 200 особин і віднесена до категорії «під критичною загрозою» або «під загрозою». Найменша з них — балканська рись, лише 40–50 тварин, чисельність якої й далі скорочується.

Стан і тенденції в Азії вивчені погано; у Росії 2013 року налічувалося приблизно 22 510 тварин, а в Монголії 2003 року — близько 10 000, тоді як у Китаї чисельність вважається спадною.

Канадська рись широко поширена в бореальних лісах Канади та Аляски, де її чисельність періодично сягає високих значень упродовж 8–11-річних циклів, пов'язаних із зайцем-біляком; глобальної оцінки чисельності не існує. Північні популяції видаються стабільними, і вид досі займає близько 95% свого історичного ареалу в Канаді, проте південна частина ареалу в перехідній зоні бореально-мішаних лісів скоротилася. У межах континентальних США, де вид історично фіксували у 24 штатах, нині залишилося лише п'ять репродуктивних популяцій — у штатах Мен і Нью-Гемпшир, у Міннесоті, у Монтані й Айдахо, у Вашингтоні, а також повторно інтродукована популяція в Колорадо, — і на федеральному рівні вид віднесений до таких, що перебувають під загрозою. Північні показники різко коливаються разом із циклом зайця, тоді як південні популяції тримаються на низькому, стабільнішому рівні; самі лише лісові пожежі спричинили скорочення місткості середовища для рисі у штаті Вашингтон на 66–73%.

Іберійська рись є ендеміком Іберійського півострова. Катастрофічне скорочення чисельності у двадцятому столітті, спричинене насамперед обвалом популяцій основної здобичі — європейського кролика — і посилене втратою середовища та переслідуванням, призвело до того, що з приблизно 1 136 рисей в Іспанії в 1987–1988 роках до 2002 року залишилося лише дві крихітні популяції — Андухар-Карденья з 25 дорослими особинами та Доньяна-Альхарафе з 18, — що й зумовило занесення виду до категорії «під критичною загрозою»; обстеження того ж року не виявили жодної осілої рисі в Португалії.

Згодом інтенсивні природоохоронні заходи переламали тенденцію: кількість статевозрілих особин зросла до 84 у 2005 році, реінтродукції, розпочаті в 2010-му, підвищили чисельність вільноживучих рисей в Іспанії до понад 130 дорослих особин до 2011 року, а наприкінці 2014-го відбулися перші випуски в Португалії. До 2022 року популяція відновилася в межах п'яти субпопуляцій в Іспанії та Португалії, а займаний ареал розширився з 449 км² у 2005 році до 3 320 км². Утім, оцінка за «зеленим статусом» 2024 року класифікувала вид як «значною мірою виснажений»: припинення природоохоронних заходів, найімовірніше, призвело б до вимирання на сході Іспанії впродовж десятиліття, тоді як ідеальний сценарій передбачає повне відновлення лише за століття.

Руда рись — найпоширеніший представник котячих у Північній Америці, її вважають численною, причому з кінця 1990-х років спостерігається помітне зростання чисельності. Вона населяє всі континентальні штати США, окрім Делаверу, причому щонайменше в 40 штатах популяції стабільні або зростають, а скорочуються лише у Флориді; найгустіші популяції — на південному сході США та на узбережжі Каліфорнії. Ареал виду простягається від півдня Канади через США до центральної Мексики, де щільність популяції низька, а сам кіт місцями трапляється рідко. На півночі її поширення обмежують глибокий сніг і холод, проте ареал розширюється в міру вирубування лісів і потепління клімату, тоді як на півдні його межі визначає конкуренція з південноамериканськими котячими.

Оцінки чисельності

Субпопуляції іберійської рисі (2022):

Оцінки щільності

Середовище існування

Усі чотири види рисей залежать від середовища, що забезпечує достатній покрив для полювання й вдосталь здобичі, і всі вони уникають інтенсивно оброблюваних чи відкритих просторів, позбавлених деревної рослинності. Поза цією спільною вимогою вони населяють дуже різні біоми: звичайна й канадська рисі — лісові коти північної помірної та бореальної зон, іберійська рись пов'язана з середземноморськими чагарниками та своєю здобиччю — кроликами, а руда рись є оселищним універсалом.

Звичайна рись поширена в широкому діапазоні природних і кліматичних умов, але переважно пов'язана з лісами, що підтримують значні популяції копитних і дають достатній покрив для полювання. Вона населяє всі кліматичні зони Європи — від рівня моря до верхньої межі лісу — і проникає у відкритіші, рідколісні й степові біотопи Центральної Азії; на північних схилах Гімалаїв вона трапляється як у густому чагарниковому рідколіссі, так і на голій кам'янистій місцевості вище межі лісу, причому її фіксували на висоті до 5 500 м. Канадська рись населяє бореальні та мішані бореально-листяні ліси Канади й Аляски, залежачи від ділянок молодого деревостою, що підтримують зайців-біляків. Молоді ліси, що відновлюються після пожеж і навал комах, разом із чагарниковими прирічковими ділянками створюють оптимальні умови в бореальному ядрі ареалу, тоді як у південних гірських лісах стиглі деревостани з прогалинами в наметі забезпечують покрив і здобич; кошенята народжуються під поваленими деревами, серед коренів або під виверненими пнями.

Іберійська рись приурочена до середовищ, де можуть процвітати європейські кролики, — середземноморських лісів із місцевих видів дуба з рясним підліском і чагарниковими заростями маквісу, віддаючи перевагу мозаїці з густих чагарників для укриття й відкритих пасовищ для полювання. Зазвичай вона уникає сільськогосподарських угідь, а також евкаліптових і соснових насаджень, де кролики нечисленні, і хоча терпить помірну людську діяльність, такі ділянки можуть діяти як популяційні пастки. Чисельність кроликів є вирішальним чинником: лише там, де кролики численні, самиці розмножуються. Важливі також придатні лігвища для розмноження й наявність води, причому самиці обирають невеликі порожнини — скельні печери, купи гілля, густі кущі та дуплисті дерева; вид трапляється переважно на висотах від 400 до 900 м, але може сягати 1 600 м.

Руда рись, навпаки, використовує найрізноманітніші середовища, проте віддає перевагу лісам, а не відкритій місцевості, населяючи бореальні хвойні та мішані ліси, широколистяні ліси, прибережні болота, пустелі та чагарникові зарості, а в Мексиці — також сухі чагарники й луки, а ще соснові, дубові й ялицеві ліси. Її основні потреби — їжа, покрив для полювання й відпочинку та укриття для влаштування лігва; вона схильна уникати доріг і людського неспокою, проте може процвітати й у міському середовищі, маючи усталені популяції в таких містах, як Тусон. Зазвичай вона трапляється на низьких і середніх висотах, але її фіксували й на висоті до 2 575 м на заході США та 3 500 м у західній Мексиці.

Екологія та поведінка

Усі чотири види рисей — поодинокі територіальні хижаки, що здобувають жертву скраданням і з засідки, і більшість із них активні переважно в сутінках, хоча кожен може полювати й в інший час. Просторова організація однакова в усьому роді: ділянки мешкання самців більші за ділянки самиць і зазвичай охоплюють одну чи кілька з них, тоді як ділянки самиць більш відособлені. Маркування території сечею та послідом править за засіб спілкування в усьому роді, а звичайна рись спілкується ще й голосом.

Звичайна рись має найбільші ділянки мешкання в роді, які залежать від чисельності здобичі, щільності й регіонального стану популяції, причому ділянки самців зазвичай охоплюють одну чи дві ділянки самиць. Це вправний мисливець, здатний убити здобич, утричі-вчетверо більшу за себе, покладаючись на чудовий слух і зір, скрадання чи засідку та вбиваючи укусом у горло, після чого кілька ночей живиться однією тушею копитного. Самиці вперше розмножуються у два роки, а самці зазвичай у три. Шлюбний період триває з лютого до початку квітня з піком наприкінці березня, коли коти стають активнішими вдень і часто подають голос; вагітність триває 68–73 дні, а пологи припадають приблизно на кінець травня — початок червня. Проміжок між пологами зазвичай становить рік. У два місяці кошенята супроводжують матір до здобичі — вона не приносить їжу в лігво, — а покидає вона їх приблизно у десять місяців перед наступним шлюбним періодом; смертність молодняку становить близько 50% у кожен із перших двох років життя.

Канадська рись, на відміну від інших котячих, прив'язана до одного-єдиного виду здобичі — зайця-біляка, — і ця залежність задокументована ще з 1800-х років. Ділянки мешкання більші на півдні, а просторова організація й чисельність тісно пов'язані з циклом зайця: коли щільність зайців різко падає, рись може долати сотні кілометрів — зафіксовано до 1 200 км, — а щільність між циклічними піками й спадами може різнитися аж у сімнадцять разів. Вагітність триває 63–70 днів, у виводку в середньому четверо-п'ятеро кошенят, але буває й до восьми, і більшість пологів припадає на травень і червень. За достатку здобичі рисі можуть розмножуватися вже в десять місяців, але зазвичай починають приблизно у два роки; у роки з великою кількістю зайців розмножуються всі самиці, а в роки з малою — жодна. Виживання в нездобуваних популяціях під час піків чисельності здобичі може сягати 90%, але падає до 25% у перший рік спаду зайців, причому більшість природної смертності спричиняють голод або хижацтво з боку вовків, росомах, койотів та інших рисей.

Іберійська рись активна переважно в сутінках і вночі, але може полювати й удень. Її ділянки мешкання значно менші, ніж у звичайної рисі, що відображає клаптеве, але багате на кроликів середовище, від якого вона залежить, і ще зменшуються там, де кролики численні; ділянки самиць відособлені. Щоденний перехід становить близько 7 км, а вид має виражені обмеження щодо розселення, насилу долаючи відкриті прогалини, ширші за 5 км. Шлюбний період триває з січня до липня з піком у січні та лютому, а більшість пологів припадає на березень і квітень після вагітності тривалістю близько двох місяців. Зазвичай одне чи двоє кошенят на самицю доживають до самостійності у 7–10 місяців і розселяються у віці від 8 до 28 місяців; самиці у природі зазвичай розмножуються від трьох до дев'яти років, інколи з двох, хоча кошенята дуже молодих матерів виживають гірше.

Руда рись активна переважно в сутінках, але залежно від середовища може полювати й удень, і вночі, нападаючи на здобич із засідки в густій рослинності; вона живе на землі, але добре лазить і, відчувши загрозу, тікає на дерева чи навіть кактуси. Ділянки мешкання мінливі, причому ділянки самців зазвичай удвічі-втричі більші за ділянки самиць, а території самців охоплюють по кілька територій самиць, окрім випадків вищої щільності. Там, де її північний ареал перекривається з ареалом канадської рисі, агресивніша руда рись зазвичай витісняє її, хоча руда рись може співіснувати з койотами й пумами там, де здобичі вдосталь.

Пік розмноження припадає на кінець зими, а більшість пологів — на ранню весну, хоча на півдні пологи трапляються цілорічно; вагітність триває 50–70 днів, а проміжок між пологами зазвичай становить рік, причому кошенята залишаються з матір'ю до року. Розселення молодих самців на великі відстані добре засвідчене — один із них подолав до 200 км у пошуках території. У промислово використовуваних популяціях річне виживання дорослих особин падає до приблизно 49–67%, причому здобувна смертність найбільше припадає на однорічок і молодих дорослих особин, тоді як у нездобуваних популяціях вона може сягати 84%.

Ділянки мешкання

Здобич

Рисі — хижаки, що покладаються на скрадання та засідку. Чотири види загалом поділяються на одного спеціаліста з полювання на копитних — звичайну рись — і трьох хижаків, орієнтованих на зайцеподібних, хоча всі вони беруть і ширше коло здобичі, коли бажаного виду бракує, а сама звичайна рись переходить на зайцеподібних там, де копитні відсутні. Канадська й іберійська рисі виявляють крайню залежність від одного виду здобичі — відповідно зайця-біляка та європейського кролика.

Звичайна рись полює здебільшого на дрібних і середніх копитних, як-от козуля, сарна, північний олень і кабарга, зрідка беручи й більших — наприклад, молодого благородного оленя; у Швейцарії козуля й сарна разом становлять 88% здобичі. Там, де копитні нечисленні, вона переходить на зайців, лисиць, бабаків, диких свиней, птахів чи свійських тварин, зокрема свійських північних оленів у Скандинавії. На теренах Європейської Росії, Сибіру та в сухіших, менш лісистих частинах Центральної Азії, де козулі немає, основою раціону стають зайці-біляки, пищухи й птахи, з регіональними додатками на кшталт блакитних баранів і тибетських копитних на Тибетському нагір'ї.

Канадська рись покладається на зайців-біляків (Lepus americanus), які становлять 60–97% її раціону; залежно від чисельності здобичі вона добуває в середньому від одного зайця за три дні до трьох зайців за два дні. Коли щільність зайців низька, а також у різноманітніших південних угрупованнях здобичі вона бере також білок, тетеруків, мишей, полівок, дрібних птахів і зрідка копитних, як-от оленів чи телят карибу; деревні білки — основна запасна здобич, і під час циклічних спадів білки можуть становити до 80% раціону. Рисі полюють переважно поодинці, скрадаючись із короткими погонями чи стрибками з засідки вздовж узлісь густих заростей, де зайці залежать від молодого деревостою, тоді як матері, що полюють із кошенятами, розходяться віялом крізь покрив і живляться разом.

Іберійська рись — спеціалізований хижак, що бере здебільшого (80–100%) диких кроликів (Oryctolagus cuniculus). Вона доповнює раціон гризунами, куріпками, молодими оленями та ланями, зайцями, качками, гусьми й рептиліями, живиться свіжими тушами, а також убиває, але не їсть інших хижаків — наприклад, здичавілих котів і лисиць. Узимку частка кроликів дещо знижується, а більше беруться копитні й альтернативна здобич; на водно-болотних угіддях Доньяни з березня до травня сезонно важливим ресурсом є качки, що гніздяться.

Раціон рудої рисі — найширший у роді. Кролики й зайці є її основною здобиччю в більшості районів, але вона бере також дрібних гризунів, пацюків, білок, бурундуків, бобрів, птахів, опосумів, пекарі та зрідка дрібних копитних, як-от білохвостий олень, сезонно змінюючи здобич залежно від її наявності; на півночі копитні можуть бути важливою зимовою їжею, оскільки глибокий сніг полегшує здобування тварин, що грузнуть у ньому. Подібно до канадської рисі, вона підбирає падло й може покладатися на нього, коли здобичі бракує. Здобич переважно важить менше 3 кг, але може бути й значно важчою, причому самці беруть більшу здобич, ніж самиці, а молоді особини їдять пропорційно більше гризунів і падла, ніж дорослі.

Основні загрози

Втрата й фрагментація середовища існування, а також переслідування, пов'язане зі знищенням худоби, — спільні загрози для всього роду. Дороги спричиняють загибель тварин і створюють бар'єри для розселення всіх чотирьох видів, а кільком із них загрожує зниження генетичного різноманіття в малих чи ізольованих популяціях. Утім, конкретний спектр загроз помітно різниться між палеарктичними видами та їхніми північноамериканськими родичами.

Звичайну рись було винищено на значній частині Західної Європи внаслідок зведення лісів, виснаження кормової бази та активного переслідування з виплатою винагороди за кожну вбиту рись. Головними загрозами сьогодні залишаються втрата середовища й браконьєрство, переважно як помста за знищення худоби, хоча вони різняться залежно від регіону: у Європі переважають низька толерантність серед мисливців і фермерів, фрагментація через інфраструктуру та випадкова загибель — у горах Юра браконьєрство й дорожні пригоди разом спричинили 70% загибелі рисей, — тоді як повторно інтродукованим популяціям через малу чисельність і знижене генетичне різноманіття загрожує інбридинг.

В Азії втрата середовища через тваринництво, інфраструктуру, видобуток ресурсів і вирубування лісів поєднується з браконьєрством задля помсти чи хутрової торгівлі, причому рись залишається важливою для російської хутрової промисловості; тварини також випадково потрапляють у сильця або гинуть від собак, а виснаження кормової бази є серйозною загрозою в Азербайджані, Монголії та Пакистані. Слабке управління, погане правозастосування й обмежене фінансування сприяють браконьєрству на всьому ареалі.

Канадську рись століттями добувають на, очевидно, сталій основі в бореальному ядрі ареалу, але подекуди траплявся надмірний промисел, і саме він допоміг винищити цього кота в південних, доступніших частинах ареалу; рись легко потрапляє в пастки й особливо вразлива під час спадів чисельності здобичі. Занепокоєння надмірним промислом за низької чисельності зайців і високих цін на хутро в середині 1980-х років привело до обмеження сезонів і запровадження квот у багатьох канадських юрисдикціях. Випадкове потрапляння в пастки, наставлені на інші види, викликає особливу стурбованість на півдні Канади, де воно обмежує розселення рисі на територію континентальних США. Головні структурні загрози — це втрата й фрагментація середовища через зведення лісів і скорочення снігового покриву, що впливає як на зайців-біляків, так і на конкурентну перевагу рисі в глибокому снігу, а також сільське господарство, урбанізація й промислова діяльність на півдні; очікується, що зміна клімату посилить ці чинники тиску й збільшить частоту пожеж у західних штатах США. Гібридизацію з рудою риссю виявлено в південній частині ареалу, але вона, схоже, не загрожує виду, а там, де ці два види перекриваються, агресивніша руда рись може витісняти рись.

Для іберійської рисі найгострішою довгостроковою загрозою є обвал популяцій європейського кролика. У двадцятому столітті міксоматоз із 1950-х років і геморагічна хвороба кролів із кінця 1980-х спричинили майже повне зникнення кроликів на великих площах і підштовхнули рись до вимирання. Знищення середовища, перетворення місцевих середземноморських лісів на насадження й пряме переслідування посилили цей обвал — рись втратила близько 80% свого середовища існування між 1960 і 1978 роками, а іспанський уряд аж до 1950-х років виплачував винагороду за її вбивство. Хвороби кроликів і нині залишаються головним ризиком, поряд із хворобами, що вражають самих котів і можуть поширюватися через контакт зі свійськими хижаками або за високої щільності рисей. Браконьєрство й пастки, наставлені на інших хижаків, тривають попри охорону з 1970-х років, дорожня загибель спричиняє як втрати, так і бар'єри для розселення, а низька генетична мінливість після жорстких популяційних «пляшкових шийок» додає внутрішнього ризику, причому інбредна депресія вже зафіксована в ізольованій субпопуляції Доньяни. До нових загроз належать масштабні лісові пожежі, вплив агрохімікатів і потоплення в зрошувальних ставках.

Втрата середовища через людську діяльність вважається головною загрозою для рудої рисі на всьому її ареалі. Цей кіт пристосовується до урбанізації, але міське середовище несе вищий рівень дорожніх пригод, більший вплив родентицидів, підвищену вразливість до нотоедрозного коростяного кліща та генетичну ізоляцію; у Мексиці середовище потерпає особливо від деградації, а саму руду рись місцями переслідують як шкідника худоби. Її вбивають пуми, а на півдні Флориди кількість спостережень знизилася з поширенням інвазивних пітонів. Руда рись — кіт, якого добувають найінтенсивніше у світі: щороку законно вилучають близько 20 000–40 000 особин, а ціни на хутро різко зросли на початку двадцять першого століття — під впливом попиту з Китаю, Європи та Росії — піднявши експорт хутра зі США до 65 000 у 2013 році. Нинішні обсяги промислу видаються сталими, а торгівлю вважають добре керованою, проте деяким популяціям бракує належного моніторингу.

Природоохоронні заходи та статус охорони

Усі чотири види внесені до додатків CITES — іберійська рись до Додатку I, а звичайна рись, канадська рись і руда рись — до Додатку II, — і реінтродукція слугувала природоохоронним інструментом для кожного з них. Два європейські види мають додатковий захист за Бернською конвенцією та Оселищною директивою ЄС.

Звичайна рись повністю захищена від полювання на більшій частині свого європейського й центральноазійського ареалу, зокрема в Німеччині, Польщі та Швейцарії, тоді як регульований промисел за винятком або у відкритий сезон дозволено у Швеції, Фінляндії, Норвегії, Естонії, Латвії та Румунії, а полювання триває в Іраку й (де вид численний) у Росії. Природоохоронні заходи зосереджені на вдосконаленні утримання худоби й запобіганні нападам, щоб зменшити конфлікт людини з хижаком, що підкріплюється просвітницькими програмами та залученням громадськості, хоча подекуди їх усе ще недостатньо. Програму відновлення балканської рисі, що перебуває «під критичною загрозою», було запущено у 2006 році, а для повторно інтродукованих європейських популяцій пріоритетами є генетичний моніторинг і забезпечення зв'язку між ізольованими субпопуляціями, причому в Італії та Австрії триває проєкт зміцнення популяцій задля подолання інбридингу. На теренах Азії потрібні подальші дослідження екології, стану та поширення, а промисел там, де він дозволений, має відстежуватися на предмет сталості; національні зусилля охоплювали боротьбу з браконьєрством і контроль хутрової торгівлі, розширення мережі природоохоронних територій та загальнодержавні оцінки стану популяцій.

Канадська рись на більшій частині ареалу перебуває під управлінням для промислового використання. У Канаді це здійснюють уряди провінцій і територій через обмеження й закриття сезонів, квоти та довгострокові промислові концесії, тоді як у США її добувають лише на Алясці за квотами, що ґрунтуються на чисельності популяції; більшість юрисдикцій мають заходи для зменшення промислу під час циклічних спадів і обмеження випадкового вилову. Федеральний план відновлення для континентальних США перебуває в розробці — проєкт оприлюднено наприкінці 2023 року, — а також визначено критичні оселища й шість основних районів розмноження. Реінтродукція в Колорадо видається успішною, а в штаті Вашингтон триває невелика програма, хоча давніша спроба в Нью-Йорку зазнала невдачі. Оскільки зв'язок із численними популяціями півночі Канади має вирішальне значення для сталості південних популяцій у США, транскордонні коридори є центральною турботою.

Іберійська рись, повністю захищена в Іспанії та Португалії, є об'єктом найінтенсивнішої програми відновлення в роді, що діє з 2002 року й має на меті зберегти 98% генофонду протягом наступного століття шляхом охорони середовища, налагодження зв'язків і створення нових диких популяцій через зменшення загроз і реінтродукцію. Природоохоронні заходи охоплювали відновлення поголів'я кроликів, поліпшення середовища, спорудження штучних лігвищ для розмноження, управління захворюваннями та генетикою, переселення й реінтродукцію, а також роботи із заспокоєння руху й облаштування фауністичних переходів для зменшення загибелі на дорогах. П'ять центрів розведення в неволі в Іспанії та Португалії слугують життєво важливим генетичним банком; рисей повторно інтродукували в Сьєрра-Морену й Доньяну з 2009 року, в інші райони Іспанії з 2010-го, а в Португалію з 2014-го. Успіх залежав від залучення землевласників, національних органів влади, мисливців та екологічних відомств, причому суспільна обізнаність змінила ставлення приватних землевласників, до чого додалися регулярний моніторинг на предмет незаконних пасток, рятувальні пристрої в зрошувальних ставках, щорічні перевірки здоров'я та генетичний моніторинг кожної субпопуляції; місця реінтродукції ретельно оцінюють перед випуском і поповнюють поголів'ям після нього, щоб заповнити прогалини в поширенні.

Руда рись — дикий кіт, якого добувають найінтенсивніше: законно її вилучають у 38 штатах США та 7 канадських провінціях; у Канаді вона не охороняється, а в Мексиці полювання регулюється у п'яти штатах з обмеженим відстрілом особин, яких підозрюють у знищенні худоби. Петиції про вилучення виду з Додатку II CITES — з аргументацією, що він уже не відповідає біологічним критеріям, а його шкури можна надійно відрізнити від іншого хутра — було відхилено, і незаконної міжнародної торгівлі, схоже, майже немає. Хоча руда рись — один із найбільш вивчених котів у світі, а нинішні обсяги промислу видаються сталими, моніторинг подекуди залишається недостатнім, мексиканська популяція вивчена погано, а сумніви щодо сталості комерційного промислу на всьому ареалі не зникають. Руду рись успішно повторно інтродукували в Джорджії та Нью-Джерсі.