Оцелот

• Маса тіла: 8–15,1 кг
• Довжина тіла: 50–101,1 см
• Довжина хвоста: 30–50 см
• Тривалість життя: у дикій природі — до 10 років; у неволі — до 20 років
• Розмір виводку: 1–4 кошенят

Опис

Оцелот (Leopardus pardalis) генетично дуже різноманітний у межах свого ареалу. Було запропоновано від чотирьох до дев’яти підвидів, однак згідно з останніми дослідженнями розрізняють лише два:

• Leopardus pardalis pardalis — від Техасу й Аризони до Коста-Рики;
• Leopardus pardalis mitis — у Південній Америці: від північних районів континенту до північної Аргентини (північна межа ареалу L. p. pardalis поки що лишається невизначеною).

Для уточнення таксономії оцелота необхідні детальніші морфологічні та молекулярні аналізи. Існують повідомлення про гібридизацію маргаїв (Leopardus wiedii) з оцелотами, а також про можливу гібридизацію північних онцил (Leopardus tigrinus) з оцелотами в Колумбії, Венесуелі, Еквадорі, Болівії та Аргентині. Однак загальний вплив цього явища на популяції оцелотів невідомий.

Оцелот — кішка середнього розміру з короткою шерстю; основне забарвлення спини коливається від блідо-жовтого до бежевого, коричневого чи сірого. Тіло вкрите чорними плямами, смугами та розетками, які стають дрібнішими на кінцівках і зливаються, утворюючи характерні поздовжні смуги на боках. Горло та живіт білі. Вуха заокруглені, із чорною задньою поверхнею та центральними білими цятками. Хвіст зазвичай короткий, із чорними кільцями або смужками уздовж верхньої поверхні. Кожна особина має унікальний малюнок, а забарвлення хутра може відрізнятися як між популяціями, так і всередині них. У 2004 році в регіоні Чако на заході Парагваю сфотографували білого оцелота з чорними мітками. Це перше відоме підтверджене спостереження тварини з таким забарвленням хутра, хоча непідтверджені повідомлення надходили з Бразилії в 1980-х роках.

Оцелот має кремезні ноги з непропорційно великими лапами, причому передні лапи трохи більші за задні. Самці зазвичай важать більше за самок, а оцелоти з тропічних лісів, як правило, більші за тих, що мешкають у напівпосушливих біотопах.

Статус і поширення

У Червоному списку МСОП оцелот віднесений до категорії «Найменше занепокоєння». Точна чисельність оцелотів невідома, проте вважають, що вона скорочується в усьому ареалі. У Бразилії оцелот має статус «Найменше занепокоєння», хоча в штаті Мінас-Жерайс він класифікований як «На межі зникнення», а в Еспіріту-Санту, Ріо-де-Жанейро, Сан-Паулу, Парані та Ріу-Ґранді-ду-Сул — як «Уразливий». Популяції в Колумбії та Аргентині вважаються «Уразливими». У Мексиці та США оцелот внесений до списку видів «Під загрозою вимирання». У США, зокрема в Техасі, чисельність оцелотів різко скоротилася й становить лише 50–80 особин. Для порівняння: найбільша популяція, як вважають, мешкає в Бразилії, де її чисельність може сягати понад 40 000 особин. У деяких районах басейну Амазонки популяції оцелотів вважаються стабільними. В Аргентині популяцію оцінюють у 1 500–8 000 тварин.

Оцелот — кішка середнього розміру з родини котових; він має одну з найвищих щільностей популяції й один із найширших ареалів серед усіх неотропічних котів; середня щільність становить 31,1 особини на 100 км². Щільність популяції оцелотів коливається від 0,63 до 174 особин на 100 км². Найвищу щільність зафіксовано на острові Барро-Колорадо в Панамі. Найнижчі показники — у Сонорі (Мексика), у тропічних листопадних лісах Мексики, у заповіднику Бохонаві (Колумбія), у сосновому лісі Белізу та в бразильській Каатинзі. Існує припущення, що щільність корелює з кількістю опадів і широтою, але це не завжди підтверджується спостереженнями.

Оцінки щільності популяції оцелота

Середовище існування

У межах свого величезного ареалу оцелот займає різноманітні середовища існування, найчастіше асоціюючись із закритими, густими біотопами — вічнозеленими лісами та берегами прісних водойм.

Середовища існування охоплюють тропічні й субтропічні сухі, заплавні, листопадні, напівлистопадні, прибережні, низинні, гірські, передгірні, прирічкові й хвойні ліси, але оцелот уникає бамбукових заростей. Оцелоти також трапляються в сухих колючих чагарниках чапаралю, Каатинзі та Чако, у мангрових лісах, прибережній рослинності та сезонно затоплюваних саванах як у незайманих, так і в порушених. Оцелот добре пристосовується до антропогенного впливу й може використовувати відкриті території, зокрема сільськогосподарські угіддя, за умови наявності достатнього укриття або високої щільності здобичі, але зазвичай лише в хмарну погоду чи безмісячні ночі. Його також фіксували в мозаїчних ландшафтах із плантаціями сосни, олійної та болотної пальми або сільськогосподарськими полями. Однак дослідження в Карибському регіоні Колумбії зафіксувало самку оцелота з радіоошийником, яка використовувала порушені біотопи частіше, ніж очікували. Є також повідомлення про використання евкаліптових плантацій як коридорів між ділянками природної рослинності. Зафіксовано, що оцелоти тривалий час пересуваються штучними стежками й дорогами. На півдні Бразилії виявлено позитивну кореляцію між присутністю оцелотів і наявністю доріг і територій із великою біомасою здобичі незалежно від структури рослинності. Зазвичай оцелот трапляється на висотах до 1200 м, іноді — до 3800 м.

Екологія та поведінка

Ареал оцелота в Південній Америці перекривається з ареалами більшості дрібних неотропічних котів. Як хижак-генераліст і найбільший із дрібних тропічних котів, він витісняє інших. У районах його проживання онцили (Leopardus tigrinus / L. guttulus), маргаї (Leopardus wiedii), ягуарунді (Herpailurus yagouaroundi) та коти Жоффруа (Leopardus geoffroyi) уникають його. Цей негативний вплив називають «ефектом оцелота». Проте багато досліджень засвідчують, що на поширення дрібних і середніх котів сильніше впливають наявність здобичі та особливості ландшафту, ніж внутрішньогільдійна конкуренція. Подібну закономірність спостерігали й щодо вільноживучих собак.

Оцелот веде поодинокий спосіб життя.
Хоча оцелот може бути активним і вдень, і вночі, зазвичай найактивніший він уночі або в сутінках; удень відпочиває на деревах, у кущах, хащах чи в заглибленнях у ґрунті.
Піки нічної активності часто збігаються з активністю здобичі. Оцелот добре пристосований до нічного полювання завдяки розвиненому нічному зору й гострому нюху. Існує припущення, що нічна активність допомагає уникати катемерної пуми та людей із їхньою денною активністю. Дослідження показують, що оцелоти змінюють часові та просторові закономірності активності, щоб уникати людей і диких чи домашніх тварин, пов’язаних із людською присутністю. У бразильському Атлантичному лісі виявили позитивну кореляцію між чисельністю оцелотів і розміром заповідника, а також із присутністю верхівкових хижаків — ягуара й пуми, наявність яких може свідчити про менший антропогенний вплив. У бразильській Каатинзі припускають, що за сильної денної спеки оцелоти ведуть переважно нічний спосіб життя, а в менш суворих умовах денна активність поширеніша.

Оцінки розміру індивідуальної ділянки оцелота

Здобич

Завдяки черепно-зубним адаптаціям і більшому тілу, яке дає змогу полювати на дрібну й середню здобич, оцелота вважають опортуністичним хижаком.
Його здобич охоплює дрібних тварин (приблизно 90 % — масою менш ніж 1 кг), середніх (1–15 кг) і, зрідка, великих (понад 15 кг).
Оцелот — єдиний серед дрібних і середніх неотропічних котів, який постійно полює на здобич масою понад 1 кг.

Середня маса здобичі ссавців — 1,5 кг, але коливається від 0,3 кг у заплавах Льяносів (Венесуела) до 3,3 кг в Атлантичному лісі (південь Бразилії). Полювання на велику здобич не пов’язане з конкурентним звільненням від ягуарів, оскільки найбільша середня маса здобичі зафіксована в регіонах із численними ягуарами. Раніше стверджували, що оцелот полює переважно на дрібних тварин (масою менш ніж 0,6 кг) — рептилій, птахів, жаб, крабів, жуків, дрібних гризунів (Zygodontomys spp., Holochilus spp., Proechimys spp.), рисових щурів (Oryzomys spp.) та опосумів. Однак нові дані свідчать, що він може залежати від здобичі понад 1 кг — агуті, пак, броненосців, мурахоїдів, мавп, змій, лінивців, бразильських кроликів, дикобразів та оленів. Ця велика здобич становить суттєву частку спожитої біомаси, хоча чисельно переважають дрібні ссавці. Рептилії — змії, ящірки, ігуани, теґу, черепахи та навіть молоді алігатори — також стають здобиччю. Є повідомлення про полювання на новонароджених малят гігантської видри. У сезонно затоплюваних лісах оцелот використовує сезонні ресурси — рибу та крабів. Описано випадки, коли оцелоти ловили кажанів, що свідчить про інший спосіб полювання — стрибком із подальшим схопленням здобичі.

Дослідження показують, що оцелоти можуть сприяти відновленню рослинності в лісах, оскільки значна частина їхньої здобичі — збирачі насіння; після поїдання цих тварин насіння лишається в ґрунті й проростає.

Спостереження в південно-східній Бразилії виявили високий часовий збіг активності оцелотів із їхньою здобиччю порівняно з дрібнішими котами — ягуарунді, північною онцилою, південною онцилою та маргаєм.

Основні загрози

Основні загрози для оцелота — руйнування та фрагментація середовища (насамперед через лісозаготівлі й сільське господарство), що призводить до втрати здобичі та укриттів. Фрагментація ізолює популяції й може спричинити втрату генетичного різноманіття.

Генетичний аналіз у США показав суттєві відмінності між двома техаськими популяціями й популяціями на північному сході Мексики. Сільськогосподарська та міська забудова слугує бар’єром, який ізолює групи. Існує припущення, що через екологічну стохастичність і зменшення генетичного різноманіття техаські оцелоти можуть опинитися на межі вимирання менш ніж за 40 років. Єдиним аспектом фрагментації, який певною мірою може приносити користь, є зменшення чисельності більших хижаків, що створює ефект «звільнення мезохижаків».

У Техасі та Бразилії багато оцелотів гине внаслідок дорожньо-транспортних пригод. Дослідження 2018 року в Мексиці зафіксувало загибель оцелотів на дорогах у 10 із 25 штатів (40 %). Дороги загрожують популяціям не лише прямою смертністю, а й тим, що вони утворюють бар’єри між підпопуляціями, що знижує шанси на розмноження та виживання.

Зусилля зі збереження та охоронний статус

Популяція оцелота раніше суттєво скоротилася через хутровий промисел із 1960-х до 1980-х років. Було продано понад 566 000 шкур. Після введення захисних заходів і заборони імпорту хутра торгівля сповільнилася. У 1989 році оцелота включили до Додатка I Конвенції CITES, і нині він охороняється в більшості країн ареалу. Полювання заборонене в Аргентині, Белізі, Бразилії, Болівії, Колумбії, Коста-Риці, Французькій Гвіані, Гватемалі, Гондурасі, Мексиці, Нікарагуа, Панамі, Парагваї, Суринамі, Тринідаді й Тобаго, США, Уругваї та Венесуелі; регулюється в Перу. Лише в Еквадорі, Сальвадорі та Гаяні оцелот не має законодавчого захисту.

У багатьох регіонах він відновився після надмірного відстрілу, а в листопаді 2009 року одну особину зафіксували на півночі Аризони, де він історично мешкав. Заходи охорони на регіональному, національному та міжнародному рівнях базуються на наукових дослідженнях статусу оцелота й даних моніторингу.

Сьогодні в США оцелот — пріоритетний об’єкт збереження. Ізольовані популяції в Мексиці можна об’єднати лише шляхом транслокацій. Іншим важливим заходом є створення коридорів для генетичного обміну між популяціями. У Бразилії популяції оцелотів добре захищені в заповідниках по всій країні, особливо в Амазонії, де вид досить поширений.

Збереження та відновлення фрагментів лісу й водно-болотних угідь у сільськогосподарських ландшафтах важливе для підтримки придатного середовища й зв’язності популяцій оцелота. Важливо, щоб нові плантації олійної пальми чи розширення сільськогосподарських угідь створювалися на вже наявних пасовищах із субсидіями чи стимулами, щоб заохочувати збереження природних територій. Це запобіжить додатковому руйнуванню важливих біотопів — лісів і водно-болотних угідь.

Нинішній охоронний статус оцелота за класифікацією МСОП — «Найменше занепокоєння» через велику чисельність і генетичне різноманіття. Проте в разі подальшої фрагментації необхідний регулярний перегляд статусу.

У мексиканському штаті Сонора, щоб зменшити конфлікт між власниками ранчо та місцевими хижаками, на приватних землях установили фотопастки. Власники ранчо отримують винагороду за фотографії ягуара, пуми, оцелота чи рисі. Цей економічний стимул підвищив готовність власників миритися з присутністю цих видів на приватних володіннях.

У Техасі вживають заходів для зменшення загибелі оцелотів унаслідок дорожньо-транспортних пригод: створюють переходи для диких тварин, обмежують швидкість і встановлюють огорожі вздовж автомагістралей — такі методи слід поширити по всій Неотропіці.

Контроль за вільноживучими собаками й протидія браконьєрству є життєво важливими для біорізноманіття в Неотропіці й, зрештою, для популяцій оцелота.