Каракал

• Маса тіла: 6–18 кг
• Довжина тіла: 80–100 см
• Довжина хвоста: 20–34 см
• Тривалість життя: 16–19 років
• Розмір виводку: 1–6 кошенят

Опис

Молекулярні дослідження підтверджують належність каракала до монофілетичного роду. Каракал є близьким родичем африканського золотого кота (Caracal aurata) та сервала (Leptailurus serval). У минулому його класифікували разом із рисами (рід Lynx) та котами (рід Felis), але він не є їхнім близьким родичем.

Раніше визнавали вісім підвидів каракала. Однак останніми роками не проводилися ані морфологічні, ані молекулярні дослідження каракала. Якщо каракалові властиві ті самі філогеографічні закономірності, що й левам, гепардам і саванним копитним, ймовірно, можна виокремити три підвиди:

• Caracal caracal caracal — у Південній та Східній Африці
• Caracal caracal nubicus — у Північній та Західній Африці
• Caracal caracal schmitzi — від Близького Сходу до Індії

Для уточнення географічної мінливості каракала потрібні подальші дослідження.

Каракал — кіт середнього розміру зі струнким тілом і довгими ногами. Це найбільший із дрібних африканських котів. Хутро каракала коротке: від палевого до цегляно-червоного, без візерунка; нижня частина тіла світліша. На морді, біля носа й очей, помітні темні лінії та білі плями. Трапляються й меланістичні особини. У центральному Ізраїлі науковці виявили темну форму, у якій дорослі тварини сірі, а кошенята — чорні. Назва «каракал» походить від турецького слова karakulak («чорні вуха»), яке описує чорну зовнішню поверхню трикутних вух із довгими чорними китицями завдовжки 4–5 см. Хвіст короткий і становить приблизно третину довжини голови й тіла. Між подушечками лап ростуть жорсткі волоски, що слугують адаптацією до пересування піском. Як і інші пустельні види, каракал має чудовий зір і слух. Для виду характерний статевий диморфізм: самці в середньому більші за самок. Каракали в Індії дещо менші, ніж особини, що живуть в Африці на південь від Сахари.

Статус і поширення

Каракал внесений до Червоного списку МСОП у категорію «Найменший ризик» (Least Concern), а також до Червоних списків Південно-Африканської Республіки (ПАР), Есватіні та Лесото. У Північній Африці його зараховують до категорії «Під загрозою зникнення» (Endangered), а в Марокко його вважають видом у критичному стані (Critically Endangered). У Єгипті він рідкісний. В Ізраїлі його внесено до списку як вразливий (Vulnerable), а на Аравійському півострові — як вид найменшого ризику (Least Concern), але потенційно його можуть перевести до категорії «Наближений до загрозливого стану» (Near Threatened) через скорочення популяцій у деяких країнах ареалу. Він вважається рідкісним у Йорданії, Саудівській Аравії та Об'єднаних Арабських Еміратах. Там його спостерігали в сухих руслах річок (ваді) в Північних горах; вважають, що його чисельність скорочується. В Омані каракала фіксували в різних регіонах, але динаміка популяції та статус недостатньо вивчені. В Ємені вважають, що популяція стабільна; його спостерігали біля південних та східних кордонів. Під час дослідження 2010–2012 років у Заповіднику Хауф (Ємен) каракали були досить поширені й порівняно численні.

Середовище існування

Каракал — дуже пристосовний вид, який трапляється в широкому діапазоні середовищ існування. Його можна побачити в напівпустелях, степах, саванах, чагарникових заростях, сухих лісах, у вологому рідколіссі й вічнозелених лісах. Найчастіше каракал обирає відкриті, посушливі ділянки з розрідженим рослинним покривом. У Туреччині каракал часто трапляється в заростях маквісу, де мешкають птахи й дрібні ссавці. На Аравійському півострові каракал мешкає в пустельних сухих руслах (ваді), передгір'ях, горах та на базальтових полях. У Дофарі та в східному Ємені каракала спостерігали в горах, укритих лісом. В Індії каракал зазвичай населяє тропічні сухі листопадні, а також колючі й чагарникові ліси. Дослідження в Тигровому заповіднику Рантхамбор у штаті Раджастхан (Індія) виявило залежність поширення каракала від наявності лісів і пересіченої місцевості, які забезпечують укриття та достатню кількість здобичі. В Ірані каракалів часто спостерігають у пустельних горах і на горбистих територіях, де багато гризунів та зайців. У Саудівській Аравії каракал із радіонашийником віддавав перевагу ваді з густою рослинністю та високою щільністю популяцій дрібних ссавців.

Екологія та поведінка

Каракал — самітник, що полює переважно вночі, але може виявляти активність і вдень залежно від середовища існування (особливо в заповідниках) і коливань температури протягом доби. Наприклад, у Заповіднику Хауф (Ємен) каракали були переважно активні вдень. У зимовий період денна активність зростає. Зазвичай відпочиває в густій рослинності або скельних ущелинах, а в спеку може використовувати нору як притулок.

Каракал полює переважно на землі, хоча вправно лазить по деревах і часом використовує їх, щоб сховати здобич. Відомий своїми надзвичайними стрибками — він здатен стрибати у висоту понад два метри. Часто підкрадається до птахів, а потім стрибком хапає їх у повітрі. В Індії та в Ірані існувала традиція приручати каракалів та влаштовувати змагання, під час яких у загонах вони ловили голубів. Каракал пристосований до посушливих умов і, за потреби, отримує вологу з їжі. Водопої відіграють важливу роль, зокрема в Національному парку Кавір (Іран), де здобич часто трапляється біля водойм. Каракала іноді вбивають інші хижаки — леви, гієни та леопарди, коли їхні ареали перетинаються. Чепрачні шакали також конкурують із каракалом і обмежують його поширення.

Розмноження

Сезон розмноження, ймовірно, триває протягом усього року, але в Сахарі спостерігається пік у середині зими. Самки паруються з кількома самцями, при цьому діє ієрархія домінування між самцями, пов'язана з їхнім віком і розміром. Тічка триває 5–6 днів, естральний цикл — 14 днів, вагітність — 78–80 днів.
Самці вперше розмножуються у віці 12,5–15 місяців, самки — у віці 14–16 місяців.
Науковці зареєстрували випадок, коли самка народила у 18-річному віці; зазвичай каракали мають один приплід на рік. Вік самостійності — 9–10 місяців.

Здобич

Каракал — хижак із широким спектром живлення, який займає неспеціалізовану екологічну нішу й полює на здобич різних розмірів — від дрібної до відносно великої. Раціон змінюється залежно від регіону й чисельності здобичі. Полює переважно на дрібних і середніх ссавців та птахів. Зазвичай ловить здобич масою до 5 кг: молодих антилоп, зайців, гризунів (зокрема мишей), даманів, птахів, безхребетних, риб і рептилій. Також здатен ловити змій і вбивати інших дрібних хижаків, як-от чепрачних шакалів та земляних вовків. Каракал може вбивати здобич удвічі чи втричі важчу за себе, наприклад спрингбоків або молодих куду й джейранів (Gazella subgutturosa). У деяких регіонах полює на свійських тварин — овець, кіз і свійську птицю. У ПАР зафіксовано напади на дичину, вирощувану на фермах, особливо на молодняк. Поза заповідними територіями домашня худоба може становити значну частину раціону. Каракал часто споживає падаль. У Туркменістані найважливішою здобиччю був заєць-толай. В Алжирі та на північний захід від озера Чад каракали, як вважають, полюють на газель-доркас, через що мовою тубу їх називають «газелячими кішками». В Ірані раціон складається з гризунів і наземних птахів. Основними видами здобичі в Заповіднику Бахрам-Ґур (Іран) були капський заєць і лівійська піщанка. В Ізраїлі каракали полюють переважно на зайців і птахів, зокрема кекликів (Alectoris chukar) та пустельних куріпок (Ammoperdix heyi), іноді ловлять ефіопського їжака (Paraechinus aethiopicus), єгипетського мангуста (Herpestes ichneumon), сліпака Еренберга (Spalax leucodon ehrenbergi) або рептилій. В Індії його раціон варіюється від газелі Беннетта (Gazella bennettii) та гарни (Antilope cervicapra) до трисмугої пальмової білки (Funambulus palmarum), індійського зайця (Lepus nigricollis), рептилій, наприклад бенгальського варана (Varanus bengalensis), а також птахів, жуків і цвіркунів. На Аравійському півострові харчується птахами, дрібними ссавцями, газелями, ящірками та зміями; ловить гризунів, таких як лівійська піщанка (Meriones libycus), а також аравійську піщану газель (Gazella subgutturosa marica) та одного разу — степового орла (Aquila nipalensis).

Основні загрози

Руйнування середовища існування становить суттєву загрозу для каракала, особливо в регіонах з обмеженим поширенням (Центральна, Західна, Північна та Північно-Східна Африка). Він також потерпає від втрати та фрагментації середовища існування в азійській частині ареалу, особливо на Аравійському півострові, через дороги й поселення. Додаткові проблеми — загибель на дорогах та тиск із боку сільського господарства й випасання худоби.

Серйозну загрозу становлять полювання, розставляння пасток і отруєння. Каракала часто вважають шкідником через напади на худобу в напівпосушливих регіонах ПАР, на Аравійському півострові та в деяких частинах Туреччини. У відповідь на це в Намібії та ПАР убивають каракалів. У регіоні Карру (ПАР) протягом 1931–1952 років щороку знищували в середньому 2219 каракалів. У Намібії загалом знищено 2800 особин. У ПАР каракал є об'єктом трофейного полювання. Також можливе ненавмисне отруєння через родентициди.

Напади на худобу залежать від наявності дикої здобичі та методів утримання тварин. Коли її бракує, каракал частіше нападає на худобу, іноді вбиваючи одночасно кілька тварин, що загострює конфлікти з людьми. У Західній і Центральній Африці на нього полюють заради шкур і м'яса (так зване «м'ясо диких тварин»). Поширене нецільове полювання, а в деяких частинах ПАР звичною практикою є рекреаційне полювання з собаками з використанням прожекторів. Вплив такого полювання на популяції каракала досі не з'ясовано. Схоже, каракал витримує певний мисливський тиск, але в регіонах із низькою природною чисельністю або ізольованими популяціями полювання, ймовірно, становить значну загрозу.

Зусилля зі збереження та охоронний статус

Популяції каракала в Африці внесені до Додатку II СІТЕС, а в Азії — до Додатку I. Вид охороняється законом у всіх країнах ареалу на Аравійському півострові. Проте на більшій частині ареалу каракал не має належного правового захисту. Полювання заборонено в Анголі, Беніні, Буркіна-Фасо, Камеруні, Ефіопії, Кенії, Мавританії, Мозамбіку, Нігерії, Демократичній Республіці Конго, Афганістані, Алжирі, Індії, Ірані, Ізраїлі, Йорданії, Казахстані, Лівані, Марокко, Пакистані, Сирії, Таджикистані, Тунісі, Туреччині, Туркменістані та Узбекистані. Полювання й торгівля регулюються в Ботсвані, Центральноафриканській Республіці, Сенегалі, Сомалі, Танзанії та Замбії. Правового захисту немає в Конго, Єгипті, Габоні, Гамбії, Гвінеї-Бісау, Кот-д'Івуарі, Лесото, Малаві, Малі, Намібії, Нігері, Руанді, ПАР, Судані, Есватіні, Того, Уганді, Зімбабве, Омані, Саудівській Аравії та ОАЕ. У Намібії та ПАР каракал має статус проблемного виду, що дозволяє фермерам вбивати його за певних умов. Дані про Ірак, Кувейт, Лівію, Катар і Західну Сахару відсутні. Загалом відомостей про екологію, поведінку, загрози, поширення й статус каракала в Азії дуже мало. Для визначення статусу й розробки ефективних заходів збереження виду необхідні додаткові дослідження.