Останні новини про самку леопарда Ндзанзені

Вирішили підготувати невеликий огляд останніх новин про самку леопарда Ндзанзені, оскільки останнім часом усе частіше згадую про неї. Оскільки заповідник знову підсихає після сильних лютневих повеней, ми нарешті змогли почати просуватися вглиб Далекого Півдня, виїжджаючи на дороги, які певний час були просто недосяжними. Із відновленням доступу знову постало знайоме запитання, яке час від часу виринає в пам'яті: де ж самка Ндзанзені?

Ті з вас, хто роками стежить за її історією, знають, що вона ніколи не належала до леопардів, яких легко знайти. Вона пересувається найгустішими та найскладнішими ділянками на півдні, і нерідко минає багато часу без жодного сліду чи віддаленого тривожного сигналу, який би натякав на її присутність. Але ті, кому пощастило провести з нею час, також знають, наскільки вона особлива. Вона — одна з тих леопардів, зустріч із якими здається справжнім привілеєм. Це ніколи не сприймається як належне, це завжди подарунок.

А для мене особисто вона залишається улюбленим леопардом Далекого Півдня. Щоразу, коли я вирушаю туди, завжди з'являється тихе передчуття... Можливо, сьогодні саме той день. Можливо, я заверну за поворот і побачу, як вона йде дорогою. Її знайома, трохи нерівна хода через стару травму все ще помітна — як нагадування про неймовірну життєстійкість, яку вона продемонструвала, зумівши так відновитися. Саме це завжди вирізняло її з-поміж інших.

Та попри чималу кількість нещодавніх поїздок її територією, нам не пощастило. Жодних зустрічей. Жодних слідів. Навіть найменшої ознаки. І тому, природно, це викликає певні роздуми. Що зараз відбувається в її світі? Чи могла вона влаштувати лігво десь глибоко в густих заростях або серед валунів поблизу річки Сенд, виховуючи черговий виводок подалі від сторонніх очей? Це вже не вперше, коли вона ось так зникає, аби через кілька тижнів — чи навіть місяців — знову з’явитися в супроводі кошенят.

Або, можливо, на неї тиснуть сусідні самки. Оскільки самка леопарда Тінсія тіснить її з півночі, самка Карула — з півдня, а самка Шімунґве — із заходу, цілком імовірно, що її територія звузилася, і це змусило її перебратися в зовсім інший район. Наразі достеменно відомо лише те, що востаннє її бачили ще в листопаді минулого року.

Звісно, існує також цілком реальна ймовірність того, що вона взагалі нікуди не пішла. Територія, яку вона займає, неймовірно густо заросла і важкопрохідна — це одне з тих місць, де леопард може спокійно спостерігати за тими, хто проїжджає повз, залишаючись абсолютно непоміченим. Неважко уявити, як вона лежить на схованому в кущах термітнику або причаїлася в гущавині, тихо спостерігаючи, як ми проїжджаємо повз. Іноді буш нагадує, як багато всього залишається поза нашим зором.

Поки що ми чекаємо. І продовжуємо досліджувати. Думаю, саме це й робить таких леопардів, як самка Ндзанзені, настільки захопливими. Її завжди огортає певний ореол таємничості. З нею не буває регулярних, передбачуваних зустрічей — натомість кожна така зустріч є особливою. Сподіваюся, незабаром нам випаде ще одна така нагода. Тож я й далі вирушатиму на південь, плекаючи крихітну надію, що одного дня, піднявшись на пагорб або зупинившись біля водопою, я знову побачу її. Побачу, як вона безтурботно відпочиває на березі або граційно ступає крізь траву, час від часу зупиняючись, аби залишити запахову мітку. А доти нам залишається лише запастися терпінням і вірити, що, хоч би де вона була, вона продовжує йти своїм шляхом у цьому світі так само тихо і з притаманною їй стійкістю, як і завжди.