- Image
-
- Content
-
У «Самарі», що в Східній Капській провінції, рідкісні гепарди почуваються по-котячому безтурботно.
Під час нещодавньої прогулянки заповідником «Самара Кару» в Східній Капській провінції ПАР я дізналася рецепт ідеального сандаунера — так на сафарі називають келих, яким зустрічають захід сонця. І це зовсім не джин-тонік, а золоте світло, блаженна тиша й дика самиця гепарда, яка ліниво розляглася за якихось шість метрів від мене, ніби вона тут господиня. (Так воно і є.) Її звати Мбалі, і, хоч поза в неї королівська, клопотів у цієї мами вистачає. Шестеро її пустотливих гепарденят ще не позбулися решток дитячого пуху — сріблясто-сірих грив, які мають маскувати малечу під грізних медоїдів. Коли сонце сідало, я присіла якомога нижче й спостерігала, як Мбалі вилизує своїх малюків і ніжно тицяється в них носом. Мене вражало, що ця родина почувається поруч із людьми так спокійно й упевнено.
Такий рідкісний привілей можливий завдяки прабабусі Мбалі — легендарній Сібеллі — та десятиліттям ретельного й відповідального привчання гепардів до людей. Дикі гепарди славляться своєю полохливістю, але в «Самарі» вони ще з 2004 року звикають до людей, які пересуваються пішки. Саме тоді в заповіднику випустили Сібеллу: після жорстокого нападу мисливців її врятували й реабілітували фахівці Фонду охорони гепардів і дикої природи «Де-Вілдт».
У Великому Кару — регіоні ПАР, спустошеному безконтрольним фермерством і полюванням, — вона стала першою за майже 130 років представницею свого виду. Попри травму, завдану людьми, поруч із гідами «Самари» Сібелла залишалася напрочуд спокійною й дозволяла їм пішки супроводжувати себе, а згодом — і своє потомство. Сара Томпкінс, засновниця й директорка заповідника «Самара Кару», розповідає: «Науковці не можуть цього пояснити. Зважаючи на те, як жорстоко з нею повелися раніше, Сібелла мала б бути нажаханою. Але вона підпускала людей до себе й дозволяла їм дивитися на своїх дитинчат».
Ця неймовірна спадщина живе й досі. Кожне нове покоління гепардів, яке зростає там, де люди тримаються на шанобливій відстані, підпускає до себе піших мандрівників. Сьогодні заповідник «Самара», який задає тон у відновленні дикої природи Великого Кару, вважають одним із найкращих на континенті місць для фотографування гепардів. Гості також можуть забронювати «Стежку гепарда» — піший маршрут із трьома ночівлями у форматі слекпекінгу, коли мандрівники йдуть налегко, а речі за ними перевозять. Обидва варіанти дають змогу не просто вийти з автомобіля, а й дізнатися з перших рук, з якими труднощами стикається один із найуразливіших великих котячих Африки. У дикій природі лишилося менш ніж 7000 дорослих гепардів.
Великі котячі не менш допитливі, ніж домашні коти.
За словами Тамсін Фрікер, співзасновниці туристичної компанії «Тревел Артистрі Африка», як ніколи багато мандрівників прагнуть вибратися з позашляховика й вирушити на активне сафарі. «Люди охоче долучаються й хочуть більше знати про вистежування тварин та охорону природи, — каже вона. — Ідеться про те, щоб не поспішати й по-справжньому побачити та зрозуміти цих створінь». Мета — щоб гості поверталися додому з глибшим бажанням захищати певні види й регіони. Проте піші прогулянки бувають різні. Обираючи, куди поїхати на сафарі, пам’ятайте: якщо заклад гарантує зустріч із певною твариною або пропонує «взаємодію» з нею — скажімо, прогулянку, під час якої тварина йде поруч із вами, — це тривожний сигнал. «Добросовісний туроператор не прагне прямого доступу до тварини й без вагань підтверджує кваліфікацію гідів (гідам піших сафарі потрібна додаткова підготовка)», — наголошує Фрікер. У «Самарі» мені ніхто не обіцяв зустрічі з Мбалі. Природа не працює на замовлення, і гіди ніколи не вдавали, ніби це не так. Мбалі була дикою самицею гепарда, яку наша присутність анітрохи не бентежила: вона ростила малят точнісінько так, як робила б це й без нас.
Піший патруль
Хочете побачити ще більше африканських тварин, мандруючи пішки? Не пропустіть ці прогулянки дикими краями.
Носороги в ПАР
Опиніться в самому центрі подій у приватному заповіднику «Квандве». «Східна Капська провінція [ПАР] стала епіцентром охорони чорних носорогів», — каже Ангус Шолто-Дуглас, генеральний директор цього заповідника площею майже 30 тисяч гектарів. Під час нещодавнього візиту я пішки вистежувала й чорних, і білих носорогів, тримаючись на шанобливій відстані, а також узяла участь у спеціалізованому «Сафарі на захист носорогів», де команда екологів заповідника й ветеринари зібрали важливі дані та надягли молодому носорогові на ногу найсучасніший браслет-трекер на сонячній батареї.
Слони в Зімбабве
Неспішна пообідня прогулянка поряд із товстошкірим велетнем? Уперед! Слони ніколи нічого не забувають. Як і Калвет Нкомо. Цей головний гід табору «Сомаліса» компанії «Африкан Буш Кемпс» має понад 30 років досвіду та енциклопедичні знання про конкретних тварин Національного парку Хванґе, де мешкає одна з найбільших популяцій слонів Африки. Коли під час однієї з наших прогулянок він помітив особливо сумирного самця, то вправно скерував мене сховатися в траві й дочекатися слушного моменту, коли можна буде безпечно дати слонові знати про нашу присутність.
Горили в Руанді
Походи до гірських горил у руандійському Національному парку Вулканів стали популярними серед поціновувачів дикої природи — і недарма. «Зазирнути горилі в очі — наче вдивитися в дзеркало власної душі», — каже Інге Коце, очільниця природоохоронного напряму компанії «Сінґіта», яка керує розташованим неподалік лоджем «Квітонда». Це наочний приклад успішного екотуризму. Якщо 1981 року гірських горил лишалося лише 242 особини, то нині їх майже 1100 — це єдині людиноподібні мавпи, чия чисельність зростає.
