- Image
-
- Content
-
Рано-вранці однієї із субот на початку березня фотографка-аматорка дикої природи Джо Гриневич першою завітала до заповідника Коркскрю-Свомп, що на схід від міста Нейплс. Досвідчені фотографи знають: що більше людей довкола, то рідше тварини показуються на очі.
Джо проходить крізь вхідні ворота до цього куточка справжньої, давньої Флориди зовсім не для того, щоб сфотографувати 800-річні болотні кипариси, надзвичайно рідкісну орхідею-привид чи будь-які інші рослини, завдяки яким цей заповідник на південному заході штату став відомим на весь світ.
Уже понад 25 років її головна пристрасть — це тварини. Джо живе в Пенсильванії, де володіє фотостудією та створює портрети домашніх улюбленців. Ця робота, зокрема, допомагає їй оплачувати такі мандрівки, як оця тижнева поїздка до Форт-Маєрса заради зйомки дикої природи.
Того суботнього ранку, зробивши лише кілька кроків територією заповідника, одразу за дверима, що відділяють сільську місцевість округу Кольєр від знаменитої дерев’яної стежки завдовжки 3,7 км (яка звивається крізь прадавній болотний ліс і дарує прохолоду навіть у літню спеку Південної Флориди), вона помітила кількох райдужних вівсянок. Пташки сиділи на годівниці та завзято дзьобали насіння.
Ця барвиста пташка — чи не найдивовижніша в усій Північній Америці. Якби той, хто вигадував назви для пернатих, мислив того дня логічно, цю співочу пташку точно б назвали веселкою.
Гучний шурхіт за спиною змусив Джо озирнутися. Щось — щось велике — розсувало листя карликової пальми, наближаючись до неї.
Вона обернулася й побачила флоридську пуму, яка завмерла на місці. Вираз її морди видавав: хижак зовсім не очікував вийти з підліску на відкриту місцевість.
«Я глянула в той бік і побачила велику кішку, яка вийшла з хащів і дивилася просто на мене, — розповіла фотографка про зустріч на відстані якихось 9 метрів. — Тієї ж миті, коли я усвідомила її присутність, вона помітила мене.»
Пума стояла нерухомо. Гриневич натискала на спуск — один, два, три кадри. Спрацювала м’язова пам’ять.
«Як фотограф, ти звикаєш хапати камеру й знімати ще до того, як узагалі збагнеш, що відбувається, — поділилася вона. — Я зробила кілька кадрів, перш ніж до мене дійшло, що я справді, уявляєте, фотографую пуму.»
Дві лавки ледь не зіпсували кадр, на якому видно великі, яскраві блакитні очі флоридської пуми. Саме ця риса — немов незмінна усмішка дельфіна-афаліни чи чорні плями довкола очей на білосніжній мордочці великої панди — робить цю тварину такою привабливою для всіх.
«Вона постояла так секунд п’ятнадцять, а потім розвернулася й побігла у зворотному напрямку.»
Серце Джо шалено калатало. Дев’ять метрів відстані, три знімки. На її камері збереглися кадри тварини, що перебуває під серйозною загрозою зникнення, — хижака, якого деякі професійні фотографи за всю свою кар’єру так жодного разу й не зустрічають у дикій природі.
