Каракали оселилися в Празькому зоопарку

Гнучкі, сильні та неймовірно спритні.

Відвідувачі Празького зоопарку тепер можуть побачити каракалів у відкритій експозиції Павільйону котячих та рептилій. Ці активні котячі вирізняються своїми характерними китицями на вухах. У зоопарку сподіваються, що нова пара досягне таких самих успіхів у розмноженні. Після семирічної перерви Празький зоопарк знову утримує цей вид, що мешкає в саванах Африки та Азії. Каракал — одна з найшвидших кішок у своїй ваговій категорії. Тепер відвідувачі можуть спостерігати за ним у Павільйоні котячих та рептилій поруч із фосами.

Павел Брандл, куратор ссавців Празького зоопарку, зазначив: «Ми міркували над тим, який вид зміг би „оживити“ вольєр, що звільнився після кішок Жоффруа. Хоча вони успішно виростили кошенят, відвідувачам було складно розгледіти кішок Жоффруа, оскільки ці тварини досить дрібні, а площа експозиції становить майже 100 квадратних метрів. Зрештою ми повернулися до каракалів. Однією з причин стало те, що ми вже понад рік утримували пару в неекспозиційних приміщеннях.»

Каракал — прудкий бігун, який вправно пересувається складною кам’янистою місцевістю та серед гострого каміння. Подушечки на підошвах його задніх лап вкриті шерстю, що дає змогу тварині неймовірно швидко зриватися з місця. Цей хижак здатний стрибати на висоту до трьох метрів і ловити птахів просто в польоті. Крім того, він полює на капських даманів, яких дуже складно впіймати. Проте каракали, вага яких не перевищує двадцяти кілограмів, іноді здатні вполювати здобич, що вдвічі більша за них самих.

У каракалів чорна шерсть вкриває всю задню поверхню кожного вуха, тоді як у євразійської рисі чорні китиці є лише на кінчиках.

Павел Брандл також додав: «Відвідувачам дуже подобаються ці характерні, схожі на рисячі, китиці на вухах. Попри таку зовнішню схожість, каракал не є близьким родичем рисі. Насправді він має набагато більше спільного з африканською золотою кішкою.»

Великі китиці на вухах допомагають тваринам виявляти здобич та спілкуватися між собою. Оскільки каракали мешкають у посушливих саванах, їхній організм чудово утримує вологу, а забарвлення шерсті дає змогу ідеально маскуватися.

Каракали повернулися до того самого вольєра, де в минулому вже успішно виростили трьох кошенят. Якщо пощастить, молода пара незабаром також зможе дати потомство. Після появи малят на світ самка зазвичай вирощує їх у покинутій норі дикобраза або в печері. Приблизно в п’ятимісячному віці в дитинчат прорізуються постійні зуби, і вони стають більш незалежними від матері, хоча брати й сестри можуть триматися разом ще кілька місяців.

Колись каракали зустрічалися по всій Південній та Західній Африці й аж до західної частини Індії; нині ж їхній ареал значно звузився. Фермери часто вважають їх шкідниками.