«Привид гір»: колишній радянський заповідник, де мешкають снігові барси

У колишньому радянському природному заповіднику у величних горах Узбекистану Мікаела Страчан та Індія Латам виявили рідкісні сліди найпримарнішої у світі кішки.

Стояв мороз — близько −6 °C. Наші руки так замерзли, що ледь слухалися. Ми вже замінили три картки пам’яті й переглянули сотні відео, збившись докупи в гірській долині, поки сонце ховалося за засніженими вершинами, що нависали над нами. Фотопастки зафіксували ведмедів, козерогів і дикобразів, що шаруділи в темряві. Спостерігати за ними було захопливо, але нагородою, якої ми прагнули, була можливість хоча б мигцем побачити невловимого снігового барса.

І раптом — під радісні вигуки команди — ось він. Прекрасний сніговий барс, «привид гір», упевнено походжав у кадрі, а його неймовірно довгий хвіст тягнувся позаду. Тепер ми безперечно знали, що він живе в цих горах. Живий. І тримається.

Самотніх, безшумних і майстерно замаскованих снігових барсів бачать украй рідко. Вважається, що на обширному гірському хребті Тянь-Шань, який простягається на понад 2500 км через Центральну Азію до Китаю, мешкає понад тисячу снігових барсів, але лише кілька сотень із них блукають у найзахідніших відрогах цього хребта. І на одну швидкоплинну мить один із них був просто перед нами.

Наша команда провела сім днів на зйомках в Узбекистані, шукаючи найневловимішу кішку у світі в природному заповіднику радянської доби.

Наша подорож почалася в Самарканді, одному з найвідоміших міст Шовкового шляху. Тут ми зустріли нашого гіда Інома Ісроїлова, який не лише показав нам визначну архітектуру міста, а й звернув увагу на ледь помітну присутність снігового барса в його символіці. Впізнавана фігура в центрі герба Самарканда прикрашає величезний знак, що вітає відвідувачів, і цю ж фігуру каліграфи зображують на пергаментних сувенірах у дворах площі Реґістан. «Снігові барси — це частина нашої ідентичності, — каже Ісроїлов. — Вони є символом захисту. Але тепер ми повинні захищати їх.»

У 2017 році Міжнародний союз охорони природи (МСОП) перевів снігового барса у своєму Червоному списку з категорії «Під загрозою зникнення» до категорії «Вразливий», посилаючись на точніші дані й природоохоронні зусилля, однак науковці попередили, що вид усе ще перебуває під значними загрозами. Серед них — втрата середовища існування, браконьєрство, зменшення кількості здобичі та дедалі більший вплив зміни клімату.

Ми покинули місто й поїхали на південь. Посушливі рівнини поступилися місцем масивним скелястим кряжам, пил здіймався, повітря розріджувалося, а температура падала. Зникли запилені села з придорожніми фруктовими ятками. Ми їхали на радянській «Ладі» — культовому повнопривідному автомобілі, створеному для бездоріжжя. Здавалося, машина їхала радше завдяки впертості, ніж металу. Це видавалося доречним способом дістатися до цієї місцевості, що майже не змінилася за останні 40 років, частково завдяки цій радянській спадщині.

Ми прямували до Гісарського державного природного заповідника — найбільшої природоохоронної території Узбекистану. Заповідник площею 810 км² — приблизно стільки ж, скільки місто Нью-Йорк — заснований 1985 року, коли країна ще була частиною Радянського Союзу. Заповідники, які часто називають лабораторіями під відкритим небом, були суворо охоронюваними науковими резерватами, створеними для збереження цілих екосистем. На відміну від багатьох західних національних парків, які частково створювалися для доступу громадськості, ці території були переважно закриті для відвідувачів; поселення, випас худоби та промисловість були суворо обмежені, а доступ зазвичай мали лише єгері та дослідники. Ця модель стала основою радянської системи охорони природи, а згодом вплинула й на створення мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.

Розташування заповідника вздовж кордону Узбекистану з Таджикистаном також означало, що регіон був зоною безпеки. У роки після здобуття Узбекистаном незалежності від Радянського Союзу вздовж частини кордону було закладено мінні поля у відповідь на вторгнення бойовиків після громадянської війни в Таджикистані. Поки міста розросталися в інших місцях, ці гори майже не зазнали змін.

«Створення Гісарського заповідника позитивно вплинуло на екологію, — каже Олена Бикова, дослідниця з Академії наук Узбекистану. — Попри недосконале управління, територія зазнавала мінімального антропогенного тиску й змогла залишитися в майже незайманому стані. Спостерігаючи за сьогоднішнім стрімким розвитком, я думаю, що високогірні екосистеми Гісарського заповідника були б знищені, і нині ми не змогли б спостерігати природу, яка, попри всі недоліки та недосконалості системи, все ж збереглася.»

Однак ця спадщина не є однозначною. Деякі з мінних полів перетинають сезонні міграційні шляхи, і є задокументовані випадки, коли ведмеді та козероги підривалися на мінах. Проте поєднання суворої охорони та обмеженого доступу означало, що заповідник уникнув будівництва інфраструктури, інтенсивного випасу худоби та розростання поселень, які перетворили інші частини Центральної Азії, зазначає Бикова.

За словами Бикової, Гісарський заповідник є однією з найважливіших екосистем Центральної Азії, де мешкає понад 270 видів тварин і росте понад 1200 видів рослин, багато з яких є рідкісними та перебувають під загрозою зникнення.

Пастух Аскар Хасанович Шерматов називає снігових барсів «страшними, але красивими» тваринами.

Ми вирушили в частину заповідника, доступну лише за спеціальними дозволами. З 2016 року Узбекистан відкрився для туризму, і кількість відвідувачів буферних зон зростає, але основні території залишаються під суворим контролем.

Наше нетерпіння наростало. За роки роботи з дикою природою ми ніколи не вирушали на пошуки цієї прекрасної великої кішки. Але тепер ми були тут, готові вирушити в похід із командою єгерів, щоб спробувати щастя й подивитися, чи зможемо ми помітити її в дикій природі.

У горах було холодно, але краєвиди — незабутні. Ми запланували три дні, щоб пройти разом із місцевими єгерями стрімкими стежками в складних умовах. Сонце пекло, але вітер був пронизливим, а в тіні температура різко падала. Коли ми піднімалися вище в розріджене гірське повітря, до якого так ідеально пристосовані снігові барси, висота перехоплювала подих — у прямому й переносному значенні.

Єгері на чолі з Кахрамоном Камоловичем, директором заповідника, встановили понад 70 фотопасток по всьому гірському масиву, вирушаючи в багатоденні походи, щоб дістатися до гірських хребтів, де блукають снігові барси.

Такі походи — справжнє випробування. Снігові барси кочують територіями дванадцяти країн, від Монголії до Бутану, часто через політично чутливі регіони. Їхній захист вимагає співпраці, каже Кустуб Шарма, директор із науки та охорони природи фонду Snow Leopard Trust. У 2024 році Узбекистан ініціював підписання меморандуму про взаєморозуміння між країнами-учасницями Глобальної програми зі збереження снігового барса та його екосистем, покликаного координувати природоохоронні зусилля через кордони. Це зміцнило наявну співпрацю між країнами ареалу, підтримавши скоординований моніторинг і обмін даними.

Разом із нами в поході була Марія Гріцина, науковиця з Інституту зоології Узбекистану, яка працює з єгерями, складаючи карти міграцій снігових барсів та визначаючи їхні середовища існування. «Одне з найскладніших завдань у дослідженні снігових барсів полягає в тому, що навіть коли присвятиш їм усе життя, побачити їх удається лише раз», — каже Гріцина, додаючи, що в науковців досі багато питань щодо снігових барсів. «Ми не можемо охопити дослідженнями всю територію.»

Вона не перебільшує. Снігові барси найактивніші на світанку або в сутінках, і через такий присмерковий спосіб життя цих самотніх тварин побачити вдається вкрай рідко.

За оцінками, у дикій природі налічується від 4000 до 6500 снігових барсів. Їхня схильність до мандрівок на великі відстані ускладнює точніші підрахунки, хоча зараз науковці працюють над комплекснішою глобальною оцінкою, використовуючи вдосконалені методи дослідження. Деякі попередні аналізи свідчать, що їхня кількість може бути більшою, ніж вважалося раніше.

Ми провели сім днів у пошуках найзагадковішого представника родини котячих, уважно оглядаючи землю під ногами й знаходячи сліди лисиць, послід козерогів і ледь помітний відбиток лапи рисі. Усе це свідчило про те, що екосистема тут сприятлива для снігових барсів.

Потім, високо на хребті, один із єгерів захоплено вигукнув. Ми видряпалися нагору, і ось він. Послід снігового барса.

Як ведучі та продюсерки програм про дику природу, ми добре знаємо, яке захоплення може викликати знахідка тваринних екскрементів. І цей випадок не був винятком. Ми дивилися на доказ того, що не так давно один із найпримарніших хижаків світу був саме тут і оглядав гори внизу.

Для нас це було захопливо. Для місцевих жителів, особливо фермерів, це може викликати зовсім інші емоції. За словами Бикової, однією з проблем системи заповідників було невдоволення місцевих громад, які часто почувалися відстороненими від землі, яка більше не приносить їм жодної користі. «Суворі заборони давали результати, — каже Бикова, — але вони були нестабільними, оскільки не мали громадської підтримки. Як наслідок, були й залишаються випадки порушення режиму охорони, зокрема браконьєрство, незаконний випас худоби та вирубка ялівцевих дерев.»

Довгостроковий моніторинг у Гісарському заповіднику показує, що кількість снігових барсів стабільно зростає з 1980-х років. Згідно з даними заповідника, які має в розпорядженні BBC, зараз у Гісарі мешкає 61 сніговий барс.

Це зростання показує, що може статися, коли розвиток обмежений, а екосистемам дають простір, але самої лише охорони недостатньо. Близько третини середовища існування снігових барсів в Узбекистані розташована за межами заповідних територій, де зберігається тиск через браконьєрство та випас худоби.

«Це красиві тварини. Страшні, але красиві, — каже нам пастух Аскар Хасанович Шерматов. — Вони розмножуються. Ми знаємо, що з кожним роком їх стає більше. Але я радий, бо єгері захищають заповідник і здобич. Якщо здобичі достатньо, їм не потрібно нападати на мої стада.»

Гріцина розробляє плани взаємодії з громадами для виявлення осередків конфліктів і створення програм компенсації для пастухів у періоди підвищеної активності хижаків. Мета — зменшити конфлікти та здобути довіру через практичні рішення, пристосовані до місцевих умов.

Сьогодні нові природоохоронні території в Узбекистані намагаються знайти інший баланс, поєднуючи суворо охоронювані основні зони з територіями для сталого використання. «Ми ще далекі від ідеалу, — каже Бикова, — але зростає розуміння, що біорізноманіття потрібно зберігати не через ізоляцію, а через ретельне управління та співпрацю з людьми.»

Проте охорона природи — справа непроста. Бикова зазначає, що до наявних загроз у Гісарському заповіднику належать «надмірне полювання на тварин-здобич, пряме браконьєрство, деградація середовища існування, розвиток інфраструктури та зміна клімату».

Проблеми ускладнюються географією. «Оскільки третина світової популяції снігових барсів поширена в межах 100 км від міжнародних кордонів, сніговий барс, захищений в одній країні, перебуває під загрозою в іншій», — каже Шарма. Саме тому, за його словами, гармонізація законів, стандартизація методів дослідження та обмін передовим досвідом у роботі з громадами є надзвичайно важливими — це та сама координація, для підтримки якої створена Глобальна програма зі збереження снігового барса та його екосистем.

Співпраця зміцнюється. У Гісарському заповіднику ці зусилля помітні в роботі єгерів, які працюють у складних умовах, науковців, що обмінюються даними через кордони, та громад, які пристосовують своє життя до співіснування з дикою природою.

Ми не побачили снігового барса в дикій природі, але дані свідчать про те, що він тут є. І саме в цьому, зрештою, полягає сутність охорони природи: у накопиченні знань, необхідних для захисту цих диких ландшафтів, які все ще здаються безмежними, тихими та відносно незайманими — що, на жаль, стає дедалі рідкіснішим явищем.