Від винищення до захисту: як одна жінка взялася охороняти пум у віддаленій пампі на півдні Чилі

Фермери колись платили місцевим гаучо за відстріл пум, що загрожували худобі. Навіть заборона не зупинила цю бійню. Але одна жінка зіграла важливу роль у зміні світогляду й ставлення людей — завдяки культурним змінам відновилася популяція пум і розпочався туристичний бум. Це Пія Верґара.

Ще темно, коли ми прямуємо до позашляховика. Мене попередили не покладати великих надій на це ранкове сафарі для спостереження за пумами — шанси побачити їх невеликі, а дикі тварини дуже обережні. Утім принаймні заради світанку варто встати так рано, щоб побачити схід сонця над величними вежами Національного парку Торрес-дель-Пайне.

Не встигаю навіть пристебнути ремінь, як гід Даніела Авалос Бернер вигукує: «Є! Самиця з трьома пуменятами!» Хоч я й сподівалася на успіх, та не очікувала, що все станеться так швидко. «¡Vamos!» Мої супутники, Лідія та Філіп, одразу оживляються, витріщають очі, дістають біноклі та фотоапарати, одночасно вдягають додатковий одяг: хоч надворі літо, перед світанком тут, на такому далекому півдні, холод пробирає до кісток.

Даніела заводить двигун. Вона — членка команди науковців і гідів естансії „Серро-Ґвідо“, ранчо на околиці Національного парку в найпівденнішому регіоні Чилі Маґальянес.

Естансія площею майже 100 000 гектарів, заснована в 1906 році, нині є найбільшою в регіоні. Уперше до Патагонії за тридцять років до цього завезли близько 300 овець, а до 1930 року їх кількість сягнула двох мільйонів, що призвело до витіснення кочових народів Аонікенк (також відомих як Теуельче) — але це окрема тема. З 2019 року ранчо працює також як бутик-готель, з ресторану відкривається панорамний вид на гірський хребет і знамениті вежі Пайне.

Вгорі: науковиці та гіди Соланж Сабель і Даніела Авалос Бернер з програми досліджень Фундації „Серро-Ґвідо“
Посередині й унизу: естансія „Серро-Ґвідо“, що нині функціонує як бутик-готель. Фото: Норі Джеміл

Попри захоплюючий пейзаж, найважливішою тут є програма досліджень Фундації „Серро-Ґвідо“. Засновниця й виконавча директорка Пія Верґара, фотографка за фахом зі Сантьяго, зрозуміла, що мала долучитися до розв'язання важливої місцевої проблеми — нападів пум на худобу й подальшого відстрілу.

Поступово формуючи місцеву команду, вона встановила партнерські стосунки з Panthera, всесвітньою благодійною організацією, що опікується дикими котячими. Робота швидко набрала обертів: залучили досвідчених слідопитів, фотопастки з високою роздільною здатністю та GPS-нашийники для моніторингу поведінки.

Важко в це повірити тим, хто не з південного Чилі (навіть Пії, уродженки Сантьяго, це зовсім інший світ), але полювання на пум з відрубуванням голів до 1980 року було законним, дозволеним владою, а також економічно вигідним.

Поки ми обережно їдемо ґрунтовою дорогою, Даніела зв’язується з головним слідопитом пум, Дієґо Корнехо. Довідуємося з полегшенням, що самиця з дитинчатами досі там, хоч тепер їх ледь видно в сутінках сусіднього поля. Вимкнувши фари, ми зупиняємося позаду ще двох автомобілів, пасажири яких уже стоять на узбіччі та спостерігають.

Нам радять не шуміти. Пуми вже понад століття бояться людей, тож навіть тупотіння кроків або тихе клацання дверцят автомобіля може їх сполохати. Також заборонені миготіння світлових спалахів і клацання затворів фотоапаратів. Далекі, припорошені снігом вершини — єдиний орієнтир, тож чекаємо, поки очі звикнуть, й уважно оглядаємо рослинність. Пошепки вітаємося з Дієґо та іншими привітними людьми, яких у темряві ледь розрізняємо.

Враховуючи, що Пії знадобилося п’ять років, щоб уперше побачити пуму, нам пощастило. Спочатку саме любов до фотографії спонукала її до неодноразових поїздок у цей регіон. Та прагнення сфотографувати цих хижаків із часом, після низки невдач, перетворилося на щось серйозніше. Вона зрозуміла, що їхня невловимість радше пов’язана з місцевими конфліктами, ніж із зазвичай обережною натурою диких тварин.

За кожну відрубану голову платили обіцяні 100 доларів США, а в записах однієї з естансій 1920-х років зазначено, що за сезон убили 85 пум. Фактично в Аргентині це досі законно — і поза межами „Серро-Ґвідо“ на них, імовірно, все ще полюють. «Цей регіон такий великий. Хто про це дізнається?» — зізнається пізніше науковиця Фундації Соланж Сабель.

Ця думка дійсно тверезить. Хоча це може здатися жорстоким тим, хто далекий від місцевого контексту, заробітки в цій суворій частині Південної Америки досі залежать від фермерства. Будь-яка загроза худобі може призвести до банкрутства естансії — для деяких це справжня боротьба за виживання, — каже Соль. «Традиції гаучо та естансій міцні — це культура, яку важко змінити, вона дуже глибоко вкорінилася», — пояснює Соль. Оскільки пуми є головними хижаками, про мирне співжиття не могло бути й мови.

Однак Пія переконала власників „Серро-Ґвідо“ припинити відстріл пум і залучити до співпраці місцеву знаменитість — досвідченого мисливця Мірко Утровічича. Він зізнається, що змалечку його вчили ненавидіти пум: протягом тридцятирічної кар’єри він навіть мав державні замовлення на відстріл гуанако — тих самих тварин, які приваблюють туристів і слугують здобиччю для диких котячих, поки сюди не завезли овець. Пія була досить розумною і зрозуміла: Мірко їй потрібен насамперед завдяки вмінню читати сліди. А вже потім він міг змінити світогляд людей.

На вершині ми снідаємо, і Дієґо та Даніела, пригостивши нас чаєм, захоплено розповідають про роботу Пії. У їхніх словах відчувається пошана, яку поділяють усі працівники „Серро-Ґвідо“. Пію повсюдно шанують — я б навіть сказала — люблять за її цілеспрямованість, що об’єднала всіх.

І це дало результат. Мірко відмовився від полювання; ранчо найняло його переважно для роботи з вівчарськими собаками, що мають важливе значення для розв'язання проблеми. Коли я там була, він разом із головним гаучо Віктором Шарпом переганяє отару на нові пасовиська (дані фундації навіть допомагають гаучо визначити найкращий час для перегону овець) — і його вплив уже відчутний.

Після дослідів з мареммо-абруцькими та піренейськими гірськими вівчарками команда з’ясувала, що присутність собак біля отар уночі відлякує хижаків. Вони також використовують пристрій Foxlights, який випромінює хаотичні світлові спалахи, імітуючи рух ліхтарика.

Ці спільні зусилля приносять результат. Популяція пум у доброму стані, і команда вже розрізняє окремі родини та особливості поведінки кожної тварини. Фермери навчилися співіснувати з дикою природою, що дає додаткові переваги екосистемі і чималий дохід від туристів-любителів природи, що приїжджають спостерігати за дикими тваринами. Це тривало багато років, але тепер, коли фундація проводить зустрічі для обговорення найновіших даних, місцеві мешканці не лише приходять, а й активно долучаються.

Коли перші промені світанку перетворюють краєвид, ми їдемо за вантажівкою Дієґо. Тільки й залишається здогадуватися, як йому вдається не втрачати з виду цих пісочного кольору пум, замаскованих на тлі освітленої сонцем пампи. Ми знову виходимо з машини, і коли золоте світло заливає рівнини, мить змушує забути, навіщо ми тут.

Я не раз бувала у Торрес-дель-Пайне, зокрема долала маршрут „W“, але цей краєвид завжди захоплює. Вежі височать, немов вартові, і лише підсилюють мальовничість пейзажу. Однак Дієґо не відволікається: стоячи в кузові вантажівки, він пильно стежить за нашою родиною пум. Вони задалеко для якісного знімка, тому я дивлюся на них через телеоб’єктив: пуменята виглядують із трави, щоб погратися, а тепле ранкове світло робить сцену чарівною. Гіди та гості однаково захоплені.

Коли пуми зчезають у кущах, ми піднімаємося до Кондорерас — високого оглядового майданчика, вздовж якої проходить пумина стежка — „Пума Карретера“. Тут фотопастка регулярно записує їхню активність.

Після повернення адміністраторка Мелісса Моліна повідомляє, що Пія сьогодні ввечері буде тут і мені конче треба з нею познайомитися.

Після вечері вона сидить зі своєю командою, і вони запрошують мене приєднатися. Пія така ж чарівна, як я сподівалася. Спочатку вона розпитує про мої подорожі по Чилі, а потім з'ясовується, що, як завідувачка кафедри англійської мови в Сантьяго, я багато років навчала її дорослого племінника — і навіть знайома з її дітьми…

Ми обидві вражені. Вона запрошує мене повернутися, наступного разу — на довший час, щоб, сподіваюся, сфотографувати пуму зблизька. Пії знадобилося два роки, щоб це вдалося (з улюбленим самцем Муфасою, який ще пуменятком майже не боявся людей), тому я не надто сподіваюся. Але я давно поділяю її захоплення цими величними тваринами і неймовірно рада знайти з нею ще одну спільність.

Ми зустрічаємося знову наступного ранку, і я дізнаюся більше про програму, зокрема про те, як регулярно вивчають екскременти пум на вміст кортизолу, щоб з’ясувати, чи не викликає туризм додаткового стресу. Поки що все добре. Вона також показує мені фото, де приблизно одинадцять самиць пум тримаються поруч: «Досі їх вважали самотниками, але коли їх так багато відстрілювали, хто міг точно знати, як вони поводяться?»

Пія відверто пояснює свій підхід: «Охорона природи в регіоні має бути фінансово вигіднішим, ніж наймання мисливців». І це справді діє: туризм має ключове значення, тож уже планують збільшити кількість готельних номерів на наступний рік. Її особистий внесок також є надзвичайно важливим. «Завтра до нас приїде велика група з Південної Африки, — каже вона, — і я сама буду їхнім гідом».

Не дивно, що Пію запрошують особисто — вона стала зіркою ранчо. Добре знаючи всіх пум, вона розповідає, що самиця Рая вже мала кілька виводків пуменят і навіть знає приблизні дати їхнього народження. А ще Пія точно називає самицю, яку ми бачили вчора: «Це була Койярсіта!» — підтверджує вона й уточнює вік та кількість дитинчат. «Це кішки, яких я знаю роками, тому наші стосунки особливі»

Тоді я усвідомлюю, що саме завдяки невтомній роботі Пії я змогла побачити пуму — і що тут справа майже не в удачі.

Норі Джеміл