Полювання на ірбіса: як пошуки представника котячих навчили мене уважності

Ще не опівдні, а пронизливий холод уже проймає крізь шари термобілизни. Мінус 15 °C (без урахування вітру), висота 3700 метрів. Вже четверту годину стою на ладакхському пагорбі в Індії, вичікуючи, коли ірбіс вийде зі схованки на сусідньому схилі.

Ранкова коротка поява хижака лише роздратувала. Абдул Рашид, місцевий гід із табору Лунгмар, почувши моє зітхання, зауважує: «Повернеться, не поспішайте». Його словам вірю — народившись у цих горах, де ірбіси мешкають майже поруч із людьми, він присвятив життя вивченню цих тварин.

Межа між сміливістю та безрозсудством дуже тонка. Приїхавши до високогірної пустелі Ладакх у розпал зими, я явно переступила її. Перед світанком, напівсонна, вирушила на спостережний пункт, зігріта імбирним чаєм. Залишалося тільки чекати.

Перше в Індії дослідження популяції ірбісів (2024) показало: 718 особин, понад половина — у Ладакху. Мрія побачити хижака поєдналася із бажанням підтримати екологічний туризм — тому обрала табір Лунгмар, де працюють із місцевими громадами для зменшення конфліктів «людина — хижак».

Три дні поспіль ми виходили на спостереження з провідниками, які керувалися повідомленнями пастухів. Так я вперше побачила ірбіса — миттєво, але вражаюче. Поруч паслися блакитні барани (нахури, Pseudois nayaur) — його потенційна здобич. Місцеві звуть хижака «шаном», і цього разу він не поспішав показуватись.

Коли вже збиралася повертатись, команда принесла обід прямо на спостережний пункт. Гаряча страва на висоті 3700 метрів — особливе задоволення. Навколо — лише шепіт вітру й гра світла на схилах. Дістаю телефон для інтервальної зйомки: цими кадрами тішитиму душу в місті.

Раптовий шепіт: «Шан!». Гіди, що цілими днями прикуті до телескопів, жестикулюють. Ось він — великий, м’язистий, іде гірською стежкою з хижою грацією. Зупиняється, ніби позує моєму об’єктиву. У цю мить розумію: онімілі кінцівки, задишка на висоті — варті того.

Справжній екотуризм — це привілей, а не гарантоване право. Строката ящірка, що гріється на камені, стадо диких яків унизу — усі вони живуть тут незалежно від нас. Ця подорож стала найскладнішою, але й найглибшою: спостереження за природою вимагає не удачі, а уповільнення.

Чарукесі Рамадураї, індійська письменниця, мешкає в Куала-Лумпурі